Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Цікаво, — озвавсь я, обережно повертаючи келих. — Якщо все так, як ти говориш, то виходить, що всі ми пороли гарячку.
— Не всі, — поправив мене Бенедикт.
Я відчув, як моє обличчя заливає рум'янець.
— Так, перепрошую, — сказав я Бенедиктові.
Він недбало кивнув.
— Будь ласка, продовжуй.
— Що ж, розвиваємо припущення далі, — знову потягнув нитку оповіді я. — Якоїсь миті Ерік вирішив, що трон застоявся порожнім і що пора сказати своє слово. А ще він, мабуть, надумав, що амнезія амнезією, але цього не досить, тож краще остаточно поховати мої претензії на королівство. І цього разу Ерік улаштував мені аварію, в Тіні з назвою Земля. Ця аварія мала стати фатальною, проте не судилося.
— Звідки знаєш? Знову здогади?
— Опісля Флора підтвердила це мені, так само, як і те, що вона теж була задіяна у цій афері.
— Дуже цікаво. А далі?
— Сильний забій голови зробив зі мною те, чого раніше не міг домогтися навіть Зіґмунд Фройд, — вів я далі. — У пам'яті спливали відголоски спогадів, вони ставали чіткішими та зрозумілішими, а надто тоді, коли я зустрівсь із Флорою і пройшов через кілька випробувань, котрі ще більше оживили мою пам'ять. Я зміг переконати сестру, що пам'ять повернулася повністю, і вона, вже не приховуючи нічого, розказала мені й про людей, і про події. А потім, як чорт з табакерки, вигулькнув Рендом. Він утікав, бо на нього напали...
— Напали? Хто? І чому?
— Потвори з якоїсь Тіні. А що вони не поділили, й досі не знаю.
— Цікаво, — проказав Бенедикт, і я, хоч-не-хоч, з ним погодився. Ще у темниці в Амбері я часто згадував про це і намагався з'ясувати, чому ж це на сцені, на передньому плані так несподівано вигулькнув Рендом, та не один, а переслідуваний лихими тварюками. Відколи я його зустрів і аж поки ми розійшлися в різні боки, нам постійно загрожували якісь небезпеки. Я був надто заклопотаний своїми негараздами, а він не дуже поспішав розповісти про справжні причини своєї появи. Виникала ця думка й тоді, коли Рендом щойно з'явився, тільки для мене то було не так важливо, тож я швидко перестав про це думати. Пізніші події взагалі примусили мене про це забути, допоки я не опинивсь у темниці, і ось тепер знову згадав про Рендома. Цікаво? Надзвичайно. Чи насторожує? Безперечно.
— Мені вдалося зробити з Рендома помічника, — вів далі я. — Він був переконаний, що я торую шлях до влади, хоч єдине, що мене тоді цікавило, — це відновлення власної пам'яті. Рендом погодився допомогти мені з поверненням в Амбер, і йому це вдалося. Майже вдалося, — уточнив я. — Ми потрапили до Ребми. На той час Рендом уже знав, що трапилося зі мною насправді, й запропонував, аби я пройшов Лабіринт і таким способом відновив свої спогади. Гріх було не скористатися слушною нагодою, тож я це зробив. Ніщо мені не заважало здійснити задумане, а потім я скористався властивостями Лабіринту й перенісся в Амбер.
Бенедикт усміхнувся.
— Боюся, Рендом був не в захваті від цього, — зауважив він.
— Радіти точно не мав од чого, — кивнув я. — Рендом смиренно прийняв вирок Мойри та одружився з Віаллою — сліпою дівчиною із середовища її придворних. За вироком, він мав прожити з нею щонайменше рік. Я про це дізнавсь уже потім. Дейдра теж залишилася в Ребмі. Ми зустріли її дорогою туди, вона саме втікала з Амбера. Отак утрьох ми й заявилися до Ребми. І вона залишилася там, як і Рендом.
Я осушив келих, і Бенедикт знаком показав мені налити ще. Пляшка була майже порожня, тож він видобув зі скрині нову, і ми знову наповнили келихи. Я зробив чималенький ковток. Це вино було кращим за попереднє. Мабуть, із припасів, які Бенедикт тримав для себе.
— У палаці, — повів я далі розповідь, — мені вдалося проникнути до бібліотеки і роздобути у ній колоду карт. Це, власне, й було головною метою моїх відвідин. Більше я нічого не встиг зробити, бо мене застукав Ерік, і ми почали битися на мечах. Там саме, у бібліотеці. Я поранив його, міг би навіть порішити, але втрутилась охорона, і мені довелося втікати. За допомогою карти я викликав Блейза, й він перетягнув мене до себе в Тінь. Ну, а решту ти, мабуть, уже чув від інших. Як ми з Блейзом спільно виступили на Амбер, як зазнали невдачі. Він падав зі схилу Колвіру. Я кинув йому свою колоду карт, Блейз упіймав її. Наскільки зрозумів, серед мертвих його ніхто не бачив. Щоправда, там і висота нівроку, хоча тієї миті на морі був приплив. Тож навіть не знаю, загинув він тоді чи вцілів.
— Мені теж невідомо, — сказав Бенедикт.
— От, потім мене ув'язнили в темниці, а Ерік став королем. Мені випала честь бути його помічником на коронації, хоч я трохи й брикнув. Спершу я надягнув корону на себе, і тільки потім той бастард — у родовому значенні цього слова — зірвав її з мене й натягнув на свою балабушку. А тоді він звелів осліпити мене і знову запроторити до темниці.
Бенедикт посунувся вперед, вдивляючись мені в обличчя.
— Так, — погодився він, — про це я вже чув. Як вони таке зробили?
— Розпеченим залізом, — сказав я, мимохіть поморщившись і ледь утримуючись від того, щоб затулити очі руками. — На щастя, я знепритомнів, так і не дочекавшись кінця тортури.
— Залізо доторкалося очей?
— Так, — сказав я. — Гадаю, так.
— І скільки часу тобі знадобилося на відновлення зору?
— Років через чотири я вже знову зміг бачити. А щодо остаточного відновлення, то воно тільки-но завершилось. От і виходить, що всього — років зо п'ять.
Бенедикт відкинувся назад, зітхнув і ледь-ледь усміхнувся.
— Добре, — мовив він. — Ти мене обнадіяв. Декому з наших уже доводилося втрачати певні частини тіла, потім у них вони, звичайно, відростали, але так, щоб утратити руку чи ногу...
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна», після закриття браузера.