Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

підчепив цю хворобу. А коли очуняв, то все, що відбувалося до Лондона, з моєї голови як вітром видуло. Кілька століть провів у тій Тіні, усе намагаючись відповісти на запитання, хто я такий. Об'їздив цю Тінь уздовж і впоперек, час від часу вв'язувавсь у якісь кампанії. Я навчався в їхніх університетах, спілкувався з найавторитетнішими умами, консультувався зі світилами медицини... Та що б не робив, моє минуле залишалося для мене таємницею. Достеменно знав, що відрізняюся від більшості людей, і щосили намагався приховати це. Страх як злостився, бо міг мати все, що хотів, окрім одного, того, чого бажав над усе: знати, хто я такий і ким був колись.

Знову прокашлявшись, продовжив:

— Збігали роки, але цей гнів і це бажання не минали. А потім я потрапив в аварію, травмував голову, і згадана біда запустила ланцюжок тих змін, які й пробудили мої найперші спогади. Було це п'ять років тому, та іронія долі в тому, що маю серйозні підстави вважати: в аварії винний Ерік. І судячи з усього, весь цей час на Землі жила Флора й наглядала за мною.

Я потягнув далі ланцюжок своїх припущень:

— Ерік, найімовірніше, не ризикнув укоротити мені віку власноруч. Він бажав моєї смерті, але не хотів, щоби слід від неї вів до принца Амбера. Тож просто закинув мене в таку Тінь, де я не мав шансів вижити, а сам повернувся додому і розказав усім, що ми посварилися. Мовляв, я розізлився на весь білий світ і поскакав казна-куди, однак пригрозив йому, що повернуся. Того дня ми якраз полювали в Арденському лісі, лише Ерік та я, і більше ні душі.

— Дуже дивно, — урвав мене Бенедикт, — що двоє заклятих суперників за подібних обставин вирішують поїхати на полювання...

Я сьорбнув із келиха вина й посміхнувся.

— Можливо, я надто спрощую. Могло бути й так, що ми двоє радо схопилися за цю нагоду пополювати вдвох. Ерік, я — і більше ні душі.

— Розумію, — кивнув Бенедикт. — Отже, все могло повернутися зовсім інакше?

— Ну, так одразу й не скажеш... Навряд чи я зайшов би настільки далеко. Але, звісно, кажу так тепер. Людям, знаєш, властиво змінюватися... А тоді?.. Напевне, я зробив би з ним те ж саме. Не ручаюсь, але й не заперечу.

Бенедикт кивнув знову, а я ледь не скипів. Утім, мій гнів майже відразу переріс у здивування.

— На щастя, не збираюся нічим виправдовувати свої вчинки, — вів я далі. — Повернімося до моїх припущень. Відтоді Ерік стежив за мною. З одного боку, був дуже розчарований тим, що я вижив, а з іншого, його цілком влаштовувало те, що нічого не можу зробити. Він прилаштував Флору наглядати за мною, і між нами тривалий час панував мир. А потім (це знову ж таки моє припущення) наш татусь зрікся трону й щез, залишивши невирішеним питання спадкоємця...

— Чорт забирай, — перервав Бенедикт, — та не було ніякого зречення! Він просто взяв і мов крізь землю провалився. Вранці його спальня виявилася порожньою, навіть ліжко не було розстелене. Записок, котрі могли б щось пояснити, там теж не знайшли. Всі бачили, як він ішов до себе, але ніхто не зафіксував, щоби він виходив. Але навіть на це довгенько дивилися без найменших підозр. Спочатку всі подумали, що він знову подався у Тіні, може, шукати нову наречену. Минуло ще багато часу, поки ми щось запідозрили. Або це такий новий спосіб зрікатися трону.

— Таких деталей я не знав, — довелося визнати мені. — Мабуть, твої постачальники інформації були ближчі до центру подій, ніж мої.

Бенедикт лише кивнув, збудивши у моїй голові тривожні роздуми про те, з ким він підтримував зв'язки в Амбері. Наскільки я міг судити, у ті дні він був більшим прихильником Еріка.

— А ти сам коли навідувався туди востаннє? — запитав я навмання.

— Років двадцять із гаком тому, — відповів Бенедикт. — Але я постійно з кимось контактую.

Отакої! І всі мої братики та сестрички про це ні пари з уст! Ясна річ, Бенедикт не міг не розуміти того, що я витлумачу його слова як застереження — чи, може, навіть як загрозу. Мій розум гарячково працював. Без сумніву, Бенедикт мав колоду наших карт. Я подумки розклав їх віялом і почав поквапливо перебирати зображених на них людей. Рендом стверджував, що нічого не знає про те, де перебуває Бенедикт. Давно не було чути Бранда, й ніхто не знав, де він. Я давно підозрював, що він живий, але ув'язнений десь у малоприємному місці та не має змоги тримати в курсі амберських подій. Флора теж відпадала: донедавна вона перебувала на Землі. Левелла нині у Ребмі, Дейдра також там, та й коли ми востаннє бачилися в Амбері, її не дуже шанували там. Фіона? Джуліан говорив, що вона десь на півдні, але де саме, він не знав. І все ж невідомо, як Фіона там опинилася?

Отже, залишаються Джуліан, Джерард і Каїн. Та Ерік власною персоною. Еріка можна викреслити. Він не змальовував би деталі батькового «зречення» в такому стилі, як повідав про них Бенедикт. Джуліан був за Еріка, однак не забував і про свої високі інтереси. Він міг би поділитися тим, що знав, якби в майбутньому це обіцяло йому виграш. Те саме з Каїном. Стосовно Джерарда, то він завжди вражав мене тим, що більше дбав про добробут Амбера, ніж сушив собі голову, хто успадкує трон. З іншого ж боку, Джерард не був великим прихильником Еріка і виступив би радше на підтримку Блейза чи мене, ніж його. І, як на моє переконання, легко міг би вирішити, що поінформованість Бенедикта про події в Амбері — це страхування від нещасних випадків для всього королівства. Отже, це майже напевне був Джерард. Джуліан мене ненавидів, із Каїном ми не були ні великими друзями, ні запеклими ворогами. А щодо Джерарда, то з ним мене пов'язували приємні спогади з часів мого дитинства. Я мав чимскоріше з'ясувати, з ким Бенедикт підтримує стосунки. Сам він цього не скаже, принаймні поки не знає моїх нинішніх намірів. Його зв'язок з Амбером будь-якої хвилини міг бути використаний як проти мене, так і мені на користь. Усе залежало від його волі та ще від того, з ким він виходив на зв'язок. Таким чином, цей зв'язок був мечем та щитом Бенедикта, і не дуже