Читати книгу - "Все те незриме світло"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ти прийшов, — каже вона, коли впускає їх, коли він бере її обличчя в долоні, — ти прийшов…
Дівчина
Вернер думає про неї, хоче він того чи ні. Дівчина з ціпком, дівчина в сірій сукні, дівчина з туману. Та аура неземності у її сплутаному волоссі й безстрашності кроків. Вона поселилася в ньому, живий doppelgänger,[64] що відлякує мертву віденську дівчинку, яка переслідує його щоночі.
Хто вона? Дочка француза, що транслює радіопередачі? Онука? Чому він наражає її на таку небезпеку?
Фолькгаймер тримає їх при роботі, кочуючи від села до села вздовж річки Ранс. Вернерові здається певним, що ті радіопередачі визнають винними в чомусь і викриють його. Він думає про полковника в широких штанах, з ідеальним підборіддям; він думає про жовтолицього фельдфебеля, який дивився на нього з-над газети. Чи справді вони знають? А Фолькгаймер знає? Що тепер його врятує? Інколи вночі вони з Ютою виглядали з вікна на горищі сиротинцю й молилися, щоб лід від каналу вкрив поля, обгорнув маленькі хижки, розтрощив машинерію; поглинув усе, аби вони, прокинувшись зранку, виявили, що знайомого їм світу більше немає. Саме таке диво йому тепер і потрібне.
Першого серпня до Фолькгаймера приходить лейтенант. Він каже, що на фронті бракує солдатів. Усі, хто не беруть участі в обороні Сен-Мало, мають їхати. Йому потрібні щонайменше двоє. Фолькгаймер оглядає їх усіх по черзі. Бернд надто старий. Вернер єдиний, хто вміє лагодити обладнання.
Нойман Перший. Нойман Другий.
За годину вони обидва сидять у кузові вантажівки, затиснувши гвинтівки між ногами. Обличчя Ноймана Другого якесь чуже — він наче дивиться не на своїх колишніх побратимів, а на свою близьку смерть. Наче він ось-ось поїде в перехнябленій чорній колісниці просто в прірву.
Нойман Перший спокійно махає рукою. Його губи нічого не виказують, але в зморшках у кутиках очей Вернер бачить відчай.
— Зрештою, — зазначає Фолькгаймер, доки вантажівка їде геть, — усім нам туди дорога.
Того вечора Фолькгаймер веде «Опель» на схід дорогою вздовж берега в бік Канкаля. Бернд виносить перший пристрій на пагорб, Вернер з другим залишається у вантажівці, а Фолькгаймер сидить зігнутий на водійському сидінні, його велетенські коліна впираються в кермо. Вогні — певно, на кораблях — горять далеко в морі, й зірки здригаються у своїх плеядах. Вернер знає, що о другій дванадцять ночі француз знову транслюватиме передачу і йому доведеться вимкнути прилад або прикинутися, що чує лише перешкоди.
Він накриє вимірювач сигналу долонею. Жоден м’яз на його обличчі не здригнеться.
Будиночок
Етьєн каже, що не мав би дозволяти їй стільки на себе брати. Що він не мав би наражати її на таку небезпеку. Він каже, що їй більше не можна виходити надвір. Насправді Марі-Лор відчуває полегшення. Німець її переслідує — у нічних жахіттях він являється їй у вигляді краба-павука три метри заввишки; він клацає клешнями і шепоче: «Одне просте питання» — їй у вухо.
— А як же хліб, діду?
— Я ходитиму. Від самого початку це мав би робити я.
Ранками четвертого й п’ятого серпня Етьєн стоїть біля вхідних дверей, бурмочучи сам до себе, а тоді відчиняє ворота і виходить надвір. Незадовго по тому лунає дзвоник під столом на третьому поверсі — він повертається, замикає обидва засуви і стоїть у холі, дихаючи так важко, наче оминув цілу тисячу різних небезпек.
Окрім хліба, їм майже нічого їсти. Сушений горох. Ячмінь. Сухе молоко. Останні кілька бляшанок овочів, які законсервувала мадам Манек. Думки Марі-Лор скачуть, мов хорти, навколо одних і тих самих питань. Спочатку поліціянти питали два роки тому: «Мадемуазель, він нічого конкретного не згадував?» Тепер цей кульгавий німець із мертвим голосом. «Просто скажи мені, чи батько тобі щось залишив, чи говорив із тобою про те, що мав везти з собою щось із музею».
Papa немає. Мадам Манек немає. Вона пам’ятає голоси їхніх паризьких сусідів і їхні слова, коли вона втратила зір: «Наче на них якесь прокляття».
Вона намагається забути страх, голод, питання. Вона мусить жити як равлики, від моменту до моменту, сантиметр за сантиметром. Але після обіду шостого серпня вона читає Етьєнові в нього в кабінеті на тахті такі рядки: «І чи справді він ніколи не відлучається з «Наутилуса»? Хіба не траплялося, що він не показувався цілими тижнями? Що він робив у цей час? Я уявляв, що він страждає від нападів мізантропії! А насправді чи не виконував він яку-небудь потаємну місію, недоступну моєму розумінню».
Вона з ляскотом закриває книжку.
— Хіба ти не хочеш дізнатися, чи вони зможуть вибратися цього разу? — питає Етьєн.
Але Марі-Лор подумки перечитує дивного третього листа від свого батька, останнього, що вона отримала.
«Пам’ятаєш свої іменини? Як ти, прокинувшись, завжди знаходила на столі два подарунки? Мені шкода, що так сталося. Якщо тобі колись захочеться все зрозуміти, подивися всередині Етьєнового будинку, всередині будинку. Я впевнений, що ти вчиниш правильно. Хоча мені хотілося б подарувати тобі щось краще».
«Мадемуазель, він нічого конкретного не згадував?»
«Можна нам глянути на речі, які він привіз із собою?»
«У твого батька були ключі від усього».
Справа не в передавачі. Етьєн помиляється. Не в радіо був зацікавлений той німець. У чомусь іншому, у чомусь, про що, на його думку, могла знати лише вона. І він почув те, що хотів почути. Вона таки відповіла на одне його питання.
«Лише дурну модель міста!»
Саме тому він пішов геть.
«Подивися всередині Етьєнового будинку».
— У чому справа? — питає Етьєн.
«Усередині будинку».
— Мені треба відпочити. — Вона йде нагору, переступаючи через сходинки, зачиняє двері у свою спальню й занурює пальці в мініатюрну копію міста.
Вісімсот шістдесят п’ять будівель. Ось, біля рогу, чекає високий вузький будинок номер чотири по рю Воборель. Її пальці ковзають фасадом, знаходять заглиблення вхідних дверей. Вона натискає на них, і будиночок від’єднується від моделі. Трусячи його, вона нічого не чує. Але будинки ніколи й не шуміли, коли вона їх трусила, правда?
Хоч пальці й тремтять, Марі-Лор не треба багато часу, щоб розгадати цю загадку. Повернути димар на дев’яносто градусів, забрати панелі на даху: одну, дві, три.
«Четверті двері, а тоді п’яті, і так далі, аж доки не дійдеш до тринадцятих, невеличких замкнених дверей, не більших за черевик».
«Тоді звідки вам знати, що він справді там?» — питають діти.
«Треба вірити історії».
Вона перевертає будиночок догори
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Все те незриме світло», після закриття браузера.