Читати книгу - "Морфій"

Чому вона тебе любить? Чи мене любить? Що це означає, коли вона любить? Як любить? Коли вона любить, то володіє, і тобою володіє, Костоньку, володіє, як володіла всіма тими чоловіками, молодим психіатром і твоїм батьком, а твого батька вона кинула, бо він їй більше не був потрібен, тебе вона також покине, коли пізнає, що потребує собі заступника, тоді вона знайде собі заступника.

Чого ти не знав, коли твій батько повернувся з війни, чого не розумів і не розумієш, але скоро зрозумієш, то це приводу, з якого вона його вигнала. Вона його вигнала, бо не тільки лице твого батька було скалічене.

Він їй не сказав, вона сама те відкрила. Попри його безсилі протести, безсилі, як і сам він був завжди безсилим, вона все ж хотіла від нього заспокоєння. А він був безсилим, так само як внутрішньо безсилі, попри всю зовнішню силу, були всі її чоловіки — так само як і ти безсилий.

Хоча ти навіть зовнішньої сили не маєш, ти слабкий і ззовні, і зсередини, бо ти її син, а не коханець.

А від твого батька Бальдура вона хотіла заспокоєння. Вона не бридилась його скаліченого лиця, не бридилася сліз, пов’язок, тремких долонь, нічного пхикання і ридань. Вона відчувала б огиду, якби він повернувся зламаний війною, але знала: Бальдур не плакав ні зі страху, ні з жалю за втраченою молодістю, ні з ненависті до тієї страшної війни, Бальдур плакав із ненависті до власної поразки, поразки німців та цісаря. Кайзер був Бальдурові дорожчий, ніж його власне тіло і власний страх, німці були частиною Бальдура, так само як плече або селезінка, тільки стократ важливішою. Бальдур був хвилею, що розкочувалася в ефірі німців, так він сам себе бачив. Ті німці ганебно піддавались, а Бальдур небагато знав про ситуацію з німцями, а того, що знав, не розумів, бо таки твій батько Бальдур, Костоньку, був лише дурним офіцером кавалерії, ніким більше. І тому він плакав. Не з жалю: він плакав з ненависті. Хотів воювати, хотів убивати, але не міг.

Вірлиця те знала, той плач її підривав, той плач її окрилював, і вона хотіла, щоб нею оволодів той скалічений, проте нескорений чоловік, хотіла, щоб оволодів нею, щоб від таємної енергії її тіла одужав і знову пішов воювати.

А він саме тоді гадав, що Катеріне Віллеманн насправді його кохає, кохає власне його, саме тоді думав, що для її кохання не може бути і не буде жодних перешкод, тому він допоміг їй розстібати ґудзики її високої вікторіанської сукні.

А потім вона сягнула до його піжами і відкрила краєвид страшної битви. Дивної битви.

Ротмістр Штрахвіц не знав, хто його переміг. Довго навіть не знав, що він уже переможений. Виконував пішу службу піхотинця, солдата, звичайно, в окопі. Жодних наступів, у які можна було командувати палашем. Лорнет, лихі погляди солдатів, вогкість. Роздуми про пизди, про сраки і про цицьки. Шнапс. Читання віршів, Рільке, Верлен французькою, Вільям Блейк, із якого розумів небагато або й геть нічого. Читання листів із дому, із яких розумів небагато або й геть нічого. Читання щоденних наказів, із яких уже напевне не розумів геть нічого. І одного разу він начепив шолом і вийшов зі схрону, щоби пройти звивистою, довгою траншеєю до висунутого в поле пікету.

Тим, хто переміг Штрахвіца, був канонір Спайвет, котрий виростав під музичні відлуння п’яних бійок у нетрищах Лондона і також не знав, чи взагалі когось переміг, перезаряджаючи набої в обіймищі восьмидюймової гаубиці, а то був щойно перший залп артпідготовки, але цього не знав націлювач, котрий потім звітував про це польовим телефоном, цього не знав командир батареї, не знав командир бронепоїзда марки «Гольт», котрий завіз гаубицю на бойову позицію, та й геть ніхто не знав про цю поразку і перемогу, снаряд калібру 203 мм вирвався з дула, яке колись плавало на кораблі, пролетів свої п’ять миль, бо саме стільки мав пролетіти, вдарився в землю, бо така була його доля, тоді вибухнув, бо таке було його призначення, а удар вирвав худого офіцера уланів з обшитої дошками траншеї і викинув у повітря, маленький фрагмент того снаряда зірвав із нього сталевий шолом, позбавив його притомності та обличчя. Гравітація неделікатно пожбурила хлоп’яче тіло в сірому мундирі на засіки, на яких воно спочило в аж надто драматичній позі. Якби десь поблизу був фотограф, готовий увіковічнити тіло Бальдура на світлині, фотограф, наділений талантом не меншим, ніж в Ендре Фрідмана, знаного як Роберт Капа, тільки що старший від нього, то й через багато років по тому такий знімок міг би знаменувати жахіття війни: худий сірий улан розіп’ятий на колючому дроті, ніби забута маріонетка, світле волосся змішане з кров’ю, руки розкинуті, кобура з пістолетом звисає, ніби метафора «хто мечем воює…». Але фотографа там не було. Так Бальдур утратив обличчя і не здобув слави.

І то не був кінець його поразки, невдовзі по тому на непритомне тіло Бальдура впала ляпка білого фосфору. Їх чимало падало в тій околиці. Та ляпка впала і, приклеївшись до живота й паху, не збудила Бальдура, але горіла, і та нічия перемога над не свідомим своєї поразки тілом була б абсолютною, якби до Штрахвіца вчасно не дістався санітар родом із Познані, котрий урятував йому непотрібне життя, за що Бальдур ніколи не був йому вдячний: ані тоді, бо був непритомний і не міг відчувати вдячність, ані пізніше, коли нарешті опритомнів і тим паче не здатен був на вдячність, бо здатен був лише кричати, ані ще пізніше, коли вже не кричав, а здатен був лише ненавидіти.

Санітар знався на білому фосфорі: він здер його з Бальдура, здер вістрям довгого багнета. Зняв худорлявого ротмістра з колючого дроту і забрав його в тил, а то була довга подорож. У шпиталі Бальдурове життя врятував капітан-медик на прізвище Цвайґ. Передовсім, як умів, зайнявся обличчям. Якби тим займався спеціаліст із хірургії, яка тоді ще не називалася пластичною, деформація голови Штрахвіца не була б настільки потворною; проте таких спеціалістів у цілому Райху було ще небагато, і жоден із них саме не перебував у польовому шпиталі на Західному фронті, бо тоді вони мали й кращі заняття, ніж перебувати в польових шпиталях на Західному фронті. Не кажучи вже про Східний фронт.

Коли Цвайґ вирішив, що голову вже достатньо пі-рихтовано, чимало часу присвятив іншим пораненим, тоді повернувся до Бальдура і