Читати книгу - "Морфій"

А я аж горю від шаленства, шаленство в мені аж пульсує, але я не піду бити старого Пешковського, не піду вибачатися та пояснювати, хто я насправді.

І раптом щось проймає мене жахом, бо я знаю, що саме те зроблю, що до того мене схиляє моє шаленство, схиляє і схилить.

Тож я відштовхую Гелю, зриваюся зі сходів, хустинкою витираючи кров з носа, вибігаю на вулицю та біжу далі, вочевидь привертаючи увагу публіки, бо біля носа закривавлена хустинка, а я лечу як на крилах, Мьодова та її хисткі руїни, єпископський палац, палац Теппера, розвалені, спалені кам’яниці на Сенаторській, Театральна площа, на цоколі Богуславський у дурнуватому фраці, смутний і нещасний, «Оаза» замкнена, немає більше стейків у гриль-румі, я все біжу, люди на мене дивляться як на божевільного, якийсь поліціянт у гранатовому мундирі свистить, але я його не слухаю, біжу далі, а він за мною бігти не хоче, і ось, ось я тут, Фредра, кам’яниця Вавельберґа та Німецький клуб.

Добре, Костику, добре, ти дракон. Тигр. Живи як дракон. Живи як тигр. Добре.

У коридорі порожньо, ніхто не подавав документів на німця. Може, я прийшов не в прийомний час. У кріслі дрімав, похропуючи, якийсь виснажений чоловік у потертому костюмі та з новенькою стрічкою на передпліччі, вогнисто-червона стрічка і поганська свастика в білому колі.

— Entschuldigung[120]… — штурхнув його в плече.

— Звісно, пане професоре, звісно, — мовив польською до власного сну і прокинувся через хвилину, геть заскочений, тер свої очиці в оправі зморщеної шкіри, аж нарешті мене добачив.

— Де мені знати пані Віллеманн? — запитав я польською.

— Підніміться сходами на другий поверх, там кабінети.

Я піднявся. Ти піднявся, бо ти навіть думав, що, може, від того, що підійматимешся східцями, від того, що наближатимешся до матінки, тобі минеться божевілля, але не минулося. Ти думав, що уникнеш цього, але не уникнув. Увійшов, не стукаючи. Бідолахо.

Матінка за столом. У лівій руці папіроса, у правій перо, щось пише на переграфлених таблицями аркушах зошита. Біля вікна, спиною до тебе, стоїть високий кремезний чоловік у чорному штресемані[121].

— Мамо, мені треба… вони… — безладно почав від порога.

Піднесла погляд над аркушем.

— Константи. Вийди, зачини за собою двері, а тоді зайди як належить.

Вірлиця люто засичала, ошатне вістря язика поміж стулками дзьоба. Вірлиця б’є крилами, страшні пазури дряпають сукно, яким вистелений стіл. Тигр притискає вуха до голови і поволі виходить, стукаючи хвостом об підлогу та одвірки.

Дракон повзе поміж тигриними лапами, лусочки труться об руду шерсть, виходиш.

Замикаєш за собою двері, слухняно, витираєш кров з лиця, приводиш до ладу одяг, потім стукаєш.

— Herein[122], — чуєш материн голос.

Заходиш, ніби той голос тягне тебе на мотузці. Тигр і дракон зостаються ззовні. Кланяєшся, як і годиться.

— Erlauben Sie, dass ich vorstelle: mein Sohn Konstantin[123], — мати належно відрекомендовує.

Чоловіка біля вікна ти вже десь бачив. Матінка тобі його, вочевидь, не відрекомендує, виключено, бо то якась значна особа.

Глибоко кланяєшся. Огрядний понурий чоловік підходить до тебе і простягає долоню для потиску.

— Ich habe viel von Ihnen gehört[124].

І хоча з ситуації ясно випливає, що ти про свого співбесідника мав чути, ти не відповідаєш тим самим… І відразу бачиш, що він глибоко збентежений обридливою показушністю твоєї матері, такою вимушеністю дорослого чоловіка в присутності чужих. Ти цим також збентежений. Ти б хотів знайти з тим статечним чоловіком якусь нитку порозуміння, хоча б тому, що і тебе, і його бентежить така поведінка твоєї матері. Але не знайдеш.

І через його збентеження поведінкою моєї матері, а власне, через його погляд, повний зачудування і погорди, власне, через те в тобі зроджується спротив, Костоньку.

— Zu unseren Angelegenheiten kommen wir später zurück, Frau Willemann. Auf Wiedersehen[125], — каже він, кланяючись моїй матері.

— Auf Wiedersehen, Herr von Moltke[126].

І раптом — знаєш. Усе знаєш. Обличчя знаєш зі світлин, із газет, знаєш графа Ганса-Адольфа фон Мольтке. Він німецький посол у Варшаві, його виїзд десятого серпня означав війну.

Твоя мати в німецькому мундирі дивиться на тебе холодно, її вуста стулені в тоненьку білу лінію. Але всередині, певно, мало не скаче з радощів. От уже вкотре їй вдалося продемонструвати свої зв’язки і владу тобі, її єдиній амбіції, єдиному інтересу, єдиній меті її життя. Ось вона впокорилась, а ти спокійно прийняв її покору — це означає, що вудило між твоїми зубами тримається міцно.

Тому зараз, коли вона тебе вже міцно вхопила за віжки, тобі належаться ніжнощі.

— Знаєш, хто то був? — запитує про всяк випадок. Попри те, що вимовила прізвище. Ніби мала тебе за ідіота, Костоньку. У певному сенсі вона має тебе за ідіота, тому й розвідує для тебе найвищу кар’єру, яка буде її кар’єрою, найвищі посади.

— Знаю, — відповідаєш.

— Чого ти хотів?..

Чого ти хотів? Ти хотів поліціянтів у сірих куртках, із карабінами, ти хотів узяти їх із собою на вулицю Підвалля, гучно вломитися до квартири старого Пешковського, вигукуючи: «Hände hoch!», — і забрати свого сина. І побачити кінець євгеніка-гігієніста. Слабше людське поріддя програє сильнішому. Усе слічне євгенічне гігієнічне. Бах пешковського прикладом у його ендецьку голову, Lebensraum, виправити те, що недорозбите, Drang nach Osten.

Цього ти хотів. Цього хотіла твоя лють. Чи бодай пістолета, щоб увійти туди, висадити двері, настрахати всіх зброєю і забрати Юрчика.

Але відійшов тигр, відійшов дракон.

Ти сам, перед лицем своєї матері, немає ні при тобі, ні в тобі ні крихти тигра чи дракона, ти сам. Вірлиця прогнала тигра і дракона.

— Кажи, Костику, кажи, в чому річ, — сичить до тебе охайний вузенький язик поміж гострими краями жовтого дзьоба.

— Викинув мене… спустив зі сходів.

— Це я бачу. Хто?

— Пешковський. Старий Пешковський. Я хотів побачити Юрчика.

Дивиться на тебе з погордою. Дивиться на мене з любов’ю. Дивиться на тебе з любов’ю. Дивиться на мене з погордою. Любить тебе, тому що гордує тобою. Гордує, тому що любить. Я її син. Ти — вона. Я — вона. Ти її син. Хто ти?

Ти — ошмаття на вітрі. Ти — зліпок клітин. Ти перемелений її поглядом, ти півлюдина-півпорожнеча, а коли вона дивиться на тебе, то тебе більше немає, ніж тебе є. Ти — кавалок м’яса, прожований її чеками, її грішми, ти руїна, витворена її поглядом, тебе радше немає, ніж є.