Читати книгу - "Морфій"

якби тебе гнали, ні якби ти гнав. Трусяться пейси, бороди чорні та руді, певно, ці лейби зараз уперше в житті візьмуться до фізичної праці. Лагодять знищений, перекопаний хідник, стараються лопатами й кайлами. Нещасні, незграбні, шкіра та кістки. Бачиш усіх тих гендлярів та їхні тонкі руці, звиклі до рахунку доларів та діамантів, до відсотків, паїв та векселів, як вони дістають тачку й лопату і далі прибирають руїни, у яких іще нещодавно ти стрілявся з німцями. Далі прокладати рейки, нехай гер Віллеманн і далі їде собі трамваєм.

Проблема надрепрезентації жидів. Чи це польська газета? Йо, так, ми забули, пане редакторе, що інтереси Польщі для вас не на першому місці, пише старий Пешковський у «Prosto z Mostu» ще в липні 1939-го, поряд із рекламою збирання коштів на апаратуру та грамофони, спереду Мосдорф, збоку Добрачинський, усі вони статечні, кремезні люди, але як же жалібно водночас пищить отой їхній антисемітизм. Гітлерівці кращі. Гітлерівці не плачуть, що жиди позабирали в них усі газети, гітлерівці самі в жидів позабирали всі газети.

Але, може, загалом і не кращі, з тим їхнім Горстом Весселем, котрий ніби став жертвою, вони теж пищать, з тими їхніми Дольхштоссом, Ґустлоффом і подібними. Велика війна плаксіїв.

О, які ж кривди нам діють!

І мене завжди те бридило, той професійний антисемітизм Пешковського, виплеканий не на расовому, а на культурному та економічному тлі, як уже так, то я радше віддам перевагу кревному антисемітизму, котрий відсилає принаймні до якоїсь метафізичної реальності, а не до бойкоту жидівських крамарів. І я ж товаришував із жидами, у моєму середовищі не варіант було з ними не товаришувати, варто лише глянути, скільки обрізаних сиділо нагорі в «Зем’янській». Сміхота, та й годі.

А потім раптом зупиняєшся перед будинком за адресою Підвалля, 21, дім геть модерновий, функціоналізм, але без витребеньок, як у тебе на Мадалінського, без смаку і без вишуканості, познанський ощадливий ендек купив собі скромну квартиру, дивишся в їхні вікна — і так, за тією шибою твій Юрчик, котрого ти так сильно бажаєш пригорнути, розцілувати в пухкі щічки, погладити по білій голівці й сказати, що татко любить, татко зараз ладен у всьому собі відмовити, аби тільки принести тобі подаруночки, він усе принесе.

Усе буде добре, не переймайся нічим, не треба нічим перейматися.

Брама, сходи, ось і все. У рамку на дверях просунуто візитівку. Кремовий папірець. Табличка спільна. Проголошує «Подружжя Пешковських», звично. І як же повно вона передає невидимість твоєї тещі, жінки, котрої немає, котра навіть не так ховається в тіні чоловіка, як є до нього мовчазним, скромним додатком. Як парасоля чи капелюх. Вона дуже щаслива у своїй зникомості. Через те що її немає, їй не доводиться перейматися війною, і твоєю зрадою, Костоньку, їй не доводиться перейматися, взагалі нічим.

Ти по-дурному вглядаєшся в ту візитівку і навіть незумисне торкаєшся кишені піджака, щоб перевірити, чи є у тебе там власна візитниця з картками, аби залишити на випадок, якщо панства не буде вдома, вона є, але кому б ти залишив візитівку? Можна загнути кутик на знак того, що ти був особисто, і просунути попід двері. Візитівки в тебе є, вони там ще з передвоєння лежать, коли ти востаннє їх діставав? У серпні. А ти все ж не сягаєш по неї, ба більше, ти певен, що й не сягнеш. Війна знецінила візитівки.

Стукаєш. Стукаєш іще раз. І ось тобі відчинили, тесть відчиняє двері та не вірить власним очам, але так, то ти, не хто інший, а саме мій Костик до тебе прийшов, ти, ходяча помилко природи, щоб ти здох, тупа, самовдоволена скотиняко.

Минає хвилина, тоді йому вдається підшукати відповідні слова.

— Нахабство!.. — нарешті вдається йому видушити з себе.

Хоче затріснути двері просто перед твоїм носом, але ти просуваєш у шпару черевик.

— Я хочу побачити Юрчика!

— Геть, зраднику! — вигукує тесть.

— Гелю! — кричиш кудись позаду нього. — Гелю! Я просто хочу побачити Юрчика! Я ж його батько!

Напевне, тебе чує.

— Вали звідси, мерзото! — рикає познанський тесть. — Юрчик не має батька! Мав, але зараз не має!

Він пробує ногою вибити твою ногу з-поміж дверей та одвірка, тебе це бісить, тебе взагалі легко вибісити, тому ти напираєш на двері плечем, ланцюжок лускає, і двері прочиняються отвором.

— Юрцю! — кричу. — Юрчику!

— Татусю! — відповідає тобі з глибин квартири. — Татусю! Я тут!

Голос Юрчика вибухнув мені в животі, в грудях, ніби граната.

Тесть стоїть у коридорі. Якби мав зброю, то вже давно застрелив би мене, я це в його очах бачу.

Не застрелив би, але я розумію, що ти так думаєш. Зрештою, ти ж мудрий.

— Ані кроку! — сичить тесть. — Бо вб’ю!

— Я хочу побачити свого сина, — якось тупо відповідаю.

— Мама не пускає мене до тебе, тату! — кричить Юрчик з-поза дверей.

— Гелю! — кричу я.

А тесть стоїть переді мною, чисто розлючений пес, ендецько-познанська морда, зморщена в звірячій гримасі.

В пизду тебе, діду, я йду! Намагаюсь його обійти, а він раптом валить мені з лівої в голову, ще й влучає в саму щелепу.

І влучає так прицільно, що в голові тобі запаморочилося, Костоньку, що ти знепритомнів. Просто кажучи — професійний нокаут.

Геля вибігає з кімнати і кричить до свого батька, щоб тебе рятував, кричить як дурна, а старий Пешковський одразу піднісся фізично, піднісся як чоловік, незважаючи на шістдесятку за плечима, нараз заграла в ньому сила, як уже давно не грала і як ніколи більше не заграє (чого він іще не знає, але я знаю), і він хапає тебе за комір, на твоїй любій щелепі, Костоньку, розквітає великий кривавий синець, затуляючи сіро-жовті сліди, яким ось уже вісім днів.

А старий Пешковський тягне тебе, і від того ти знову приходиш до тями, хоч і далі запаморочений, а до тями приходиш тільки для того, аби не зламатись до решти, коли старий Пешковський геть буденно спускає тебе зі сходів.

З гуркотом котишся вниз, Костоньку, бідолахо, і чуєш плач Юрчика і крики Гелі, Геля біжить за тобою, плаче.

— Костику, Костоньку… тобі нічого не сталося?

— Геть! — бурчу, плюючись кров’ю. — Уб’ю його!

— Ти маєш зрозуміти, любий, — шепоче крізь сльози. — Зрозумій, я не можу йому сказати правду, татусь не вдержить таємницю, зрозум…

Відштовхую її. Щелепа пульсує різким болем, у всьому тілі пульсує адреналін, мною аж трусить.

То не адреналін тобою трусить, не тільки адреналін. То я трушу тобою, щоб ти став тим собою, якого я люблю, щоби ти