Читати книгу - "Підкорись мені, дівчинко, Ванда Кей"

ПОЛІНА

– Фелікс! – я виглядаю свого улюбленого хлопчика в натовпі прибулих пасажирів.

Його постать і вигляд одразу виділяються із загальної маси тих, хто прилетів із Норвегії. Статний, красивий! Мій. Мій капосник й шибайголова. Як же я його люблю! Єдиний і такий рідний.

Наша юнацька прихильність переросла у справжнє зріле почуття. Тепер, коли воно вже перевірене не одним роком спільного життя, зрозуміло, що ми кохаємо одне одного по-справжньому. Немає перешкод для нашого щастя. Ніщо не може нас розлучити.

Він мені посміхається і махає у відповідь рукою.  Як же я скучила, поки Фелікс був на практиці в Норвегії і жив у своєї мами. Його не було вдома лише місяць, а мені здається, що ціла вічність минула, і розлука тривала вічно.

Ми підлітаємо одне до одного, і він, піднявши мене, кружляє, утримуючи міцно за стегна.

 – Кохана! – він обціловує все моє обличчя.

 Я обіймаю його, притулившись усім своїм тілом до Фелікса.

– Я з тобою, Феліксе. Ми з тобою. Як же я сумувала. Ти приїхав.

– Поліно, ти... Ти диво в моєму житті... – Ти начебто моя душа, – він піднімає голову і заглядає в мої очі. – Тіло моє, а душа твоя – одна на нас двох. Коли тебе поруч немає, у мого тіла немає сил. А коли я з тобою – немов крила виростають і я можу гори звернути. Я стаю кращим.

Навчання в гімназії залишилося позаду. І я, і Фелікс, успішно її закінчивши, стали студентами університету. Освоюємо різні спеціальності, вчимося на різних факультетах. Наше повноліття внесло корективи в наші стосунки – з його настанням ми більше не приховуємо своєї взаємної прихильності.

Щоправда, дуже шкода, що початку нашого спільного проживання передувала трагічна подія. Зненацька помер мій дідусь. Неминуче сталося, і я залишилася одна. Одна перед усіма мінливостями і негараздами, які підготувала мені доля.

Фелікс переїхав до мене відразу, як не стало дідуся. Без його участі та моральної підтримки було б нестерпно гірко і навряд чи б я змогла впоратися з горем.

Наші студентські роки були наповнені шаленим вихором закоханості. Але траплялося всяке.

Сварки, скандали не обійшли нас стороною.

Фелікс до нестями ревнивий, інколи це виходило за рамки мого розуміння і ставало основною причиною для розставання. Розставання, яке, як правило, тривало не більше доби. Хтось першим не витримував і приходив миритися. 

Існувати одне без одного ми не могли. Нас притягувало, наче магнітом, щойно ми бачили одне одного... Ми мирилися, кохаючи одне одного зі ще більшою пристрастю, ніж колись, і починали все заново. Розлучитися ми не могли. Просто не виходило. Навіть попри складний характер Фелікса.

Та й недоліків, крім зайвих ревнощів, у нього інших не було. До того ж моя сліпа любов до нього не дозволяла помітити якісь інші вади у своєму першому і єдиному коханому.

Батькам Фелікса ми дали обіцянку нічого не змінювати кардинально у своєму житті до отримання дипломів. Потрібно було отримати професію, закінчити навчальний заклад і потім оформити свої стосунки. Своєї обіцянки ми дотримали і тепер мріяли про ту хвилину, коли відбудеться наше весілля. 

Одного незабутнього вечора Фелікс прийшов додому пізніше звичайного. Він дістав із кишені червону коробочку, викликавши захоплення в моїх очах. 

– Поліно, кохана, ти вийдеш за мене? – ставши на коліно, Фелікс освідчився мені.

– Та, – відповіла я. – Так, так і ще раз так!

– Станеш моєю дружиною?

– Так!

– Заучка і ботаніха буде моєю дружиною! – розсміявся він. – Хто б міг подумати в школі про це...

– Я і такий шибайголова, яким ти був у школі,– підхопила я.– Який химерний цей світ.

– Я кохаю тебе і нікому не віддам, – Фелікс одягнув на мій палець каблучку для заручин.

– Я кохаю тебе більше за життя, – я не могла намилуватися красою і витонченістю символу його любові до мене. Моя уява малювала безтурботність нашого майбутнього подружнього життя.

Наше щастя було таким безмірним, що ставало страшно. Усвідомлення того, що так не буває в житті й очікування, що ось настане момент і я прийду до тями або прокинуся, і разом із цим зникне цей стан блаженства, переслідувало мене.

Я боялася втратити Фелікса, його любов, своє щастя, наше майбутнє. І, як виявилося, не даремно.

Передчуття мене не обдурило, планам нашим не судилося збутися... Нічиєю дружиною я так і не стала. 

І ось настає момент, коли до вручення диплома залишаються лічені дні... 

– Я вже вдома! – кричу я, зачиняючи вхідні двері й роздягаючись біля порога. Заходжу в санвузол – потрібно розвісити мокрі купальник і рушники після тренування з плавання.

– Фелікс! Я вдома, кажу.

У відповідь повна тиша.

Дивно, куди подівся цей паршивець? Вийшов кудись, чи що? Або дуріє, розігруючи мене. 

Квартиру обходжу за кілька хвилин, заглядаючи в усі куточки. Жодних ознак присутності Фелікса немає. Беру до рук чайник, щоб поставити на плиту і заварити собі чай, і відчуваю, що він майже гарячий.

Значить Фелікс пішов зовсім недавно. На столі бачу його чашку з недопитим напоєм. Майже повну.

Дивно, ми з ним говорили не більше години тому телефоном і він мене запевнив, що чекає на мене вдома. Що ж могло його змусити так різко змінити свої плани і піти? Що ж сталося?

Спокійно дістаю продукти з холодильника, щоб приготувати вечерю для нас двох. Беру в руки телефон і набираю його номер.

Йдуть гудки, Фелікс не бере слухавки, а потім виклик скидають, і мої повторні спроби додзвонитися безрезультатні. "Абонент перебуває поза зоною доступу".

Набираю Тараса Миколайовича.

Перше, що спадає на думку – трапилося щось у нього вдома, з його батьком або мачухою. Він відповідає і я дізнаюся, що про Фелікса немає жодної інформації. Так, вони спілкувалися телефоном сьогодні вранці, але де він йому невідомо.

– Та що таке, боже мій?! – тривога і невідомість охоплюють мене.