Читати книгу - "Порожня могила, Джонатан Страуд"

— Зате ваша поява тут аж ніяк не була несподіваною, — відповів з усмішкою Локвуд. — Навпаки, я просто-таки мріяв, що ми зустрінемось. Адже ми з вами досі не скінчили однієї справи.

Сер Руперт поволі кивнув:

— Я вже думав, що ви позбавили мене цієї втіхи, коли пішли через те коло. Дуже ласкаво з вашого боку надати мені ще одну нагоду, — він махнув рукою людям, що оточували його. — Як бачите, цього разу я вирішив не покладатись на всяких придуркуватих зарізяк.

Людей у залі було десь із двадцятеро — усі, як один, міцні й кремезні, з виголеними головами, схожими на каменюки з недбало намальованими лицями. Це були ті самі негідники, що вбили Банчерча й напали на Джорджа. Я мимоволі стиснула зуби й міцніше взялася за рапіру.

— Як я зрозумів, цього разу перевага на вашому боці — десь п’ятеро проти одного, — зауважив Локвуд. — А ви певні, що вам її вистачить?

Сер Руперт засміявся:

— Кумедна ви, нівроку, компанія! Трупа обдертих, натомлених мандрівних акторів та й годі! Локвуд десь загубив своє славнозвісне пальто, Голлі Манро геть заляпана кров’ю, а Кабінс ледве на ногах стоїть. Щодо Карлайл, то її улюблений привид, якого вона колисає в склянці, має кращий вигляд, ніж вона сама. А це хто ховається на візку? Чи не Квіл Кіпс? Ой, лишенько! Сподіваюсь, він ще не помер?

Я відчула, як Голлі з Джорджем підійшли ближче. Локвуд не відповів ані словом на всі ці теревені, він спокійно дивився на високу стелю зали й на привидів, що плавали в своїх скляних в’язницях, наче бліді прозорі риби в акваріумах.

— Вас, здається, не дуже задовольнило місце нашої останньої зустрічі, — нарешті лагідно озвався Локвуд. — Сподіваюсь, сере Руперт, що Колонна зала вам буде більше до смаку.

Сер Руперт криво вишкірився:

— Так, цього разу мені нема на що скаржитись.

— Тоді знову влаштуємо герць сам на сам?

— Річ ось у чім, — відповів сер Руперт Ґейл. — Минулого разу мене добряче зачепила оця ваша юна гарпія, панна Карлайл, — він показав свій перев’язаний зап’ясток. — Тож я ще не зовсім у формі.

— Я теж не в найкращій формі, — мовив Локвуд. — Але все-таки готовий битися з вами.

Беззубий рот сера Руперта розтягся ще ширше:

— Дуже ласкаво з вашого боку. Проте я не хочу зайвого клопоту. Що там писатимуть завтрашні газети — чи то пак, уже нинішні?Те, що ви серед ночі вдерлись у Будинок Фіттес. Охорона намагалась зупинити вас, проте ви опирались. Зав’язалася сутичка. А сутички часто призводять до фатальних наслідків, — усмішка зникла. Сер Руперт знову ляснув пальцями й наказав своїм мамулам: — Ідіть-но сюди і вбийте їх усіх.

У потойбічному світлі блиснули клинки рапір. Люди сера Руперта посунули до нас.

— Починаймо, Квіле, — тільки й промовив Локвуд.

Розпростерта на візку постать трохи підвелась. Кіпс хутко відкинув убік клапті пальта, якими був укритий, і під ними виявились цілі ряди зброї — великих яйцеподібних каністр та воронованих електричних рушниць. Джордж першим схопив одну рушницю й зняв її із запобіжника. Із цівки вилетіла сліпучо-біла блискавка, поцілила серу Руперту Ґейлу в груди й підкинула його в повітря. Тим часом ми з Локвудом і Голлі схопили по здоровенній каністрі, обернулись і жбурнули їх. Ми цілили не в людей, а в колони між ними. Три каністри вибухнули водночас. Наслідок перевершив усі наші сподівання. Посріблене скло, з якого були споруджені колони, славилося своєю міцністю, що було цілком доречним, якщо брати до уваги лютий норов ув’язнених у них Гостей. Однак перед надпотужними каністрами, призначеними для знищення цілих скупчень привидів, воно не встояло.

По колонах побігли величезні тріщини. На мармурову підлогу линула злива друзок, схожих на бурульки. За сліпучими спалахами магнію попливли хмари білого диму, і в цьому хаосі закружляли звільнені привиди.

Майнула сухорлява постать Довгого Г’ю Генретті, що витанцьовувала на кульшах своїх відтятих ніг. Сліпо сунула крізь дим Кривава Дівчина в нічній сорочці. Моторошний Морденський Полтерґейст відірвався від свого Джерела — розбитого чайника — і просто заходився бавитись із друзками колони, підкидаючи їх вихором у повітря. Мимохідь він зачепив одного з людей сера Руперта, і той з диким вереском полетів кудись аж до стелі. Тим часом Довгий Г’ю Генретті рвучко скочив убік, наче кінь на шахівниці, й прохромив тіла ще двох зарізяк, водночас заморозивши їхні серця своїм потойбічним холодом. Далі він хотів уже стрибнути на мене, однак дістав блискавку з Джорджевої рушниці й відсахнувся.

Локвуд тим часом зосереджено штовхав уперед візок, спритно об’їжджаючи розбиті колони, оскаженілих привидів та переляканих людей сера Руперта.

— До виходу! — гукав він. — Мерщій! Не баріться!

Ми побігли за ним. Дехто з людей сера Руперта панічно заметушилися, намагаючись урятуватись, проте інші досі переслідували нас. Одного з них я заспокоїла ударом рапіри: він скочив убік і тут-таки опинився в кощавих руках Довгого Г’ю Генретті.

— Ти диви! — зашепотів мені просто на вухо голос черепа. — Оце так різанина! Ось де справжнє життя!

Я не відповіла йому. Моя голова й без того була переповнена людським криком, виттям та стогоном привидів, вибухами й брязкотом скла. Голлі зруйнувала ще одну колону. Джордж, шалено пританцьовуючи, випускав на всі боки блискавки зі своєї рушниці.

— Боже милий! Який гамір... — захекано промовила я.

— Еге ж, ці привиди люблять похизуватись, — зауважив череп. — Тупають, виють... хіба пристойні духи — скажімо, я, — виробляють таке? Де їхній смак, де почуття міри, питаю я тебе?!

Повз нас пролетів Морденський Полтерґейст, дорогою зірвавши зі стелі люстру. Люстра зачепила одну досі ще цілу колону, і її верхівка тріснула, наче яєчна шкаралупка. Друзки скла перегородили нам шлях. Локвуд смикнув візок убік. Ми повернули за ним.

А попереду з клубів диму з’явилась постать в обгорілому костюмі, з почорнілим від кіптю обличчям, з розкуйовдженим, наче чуб в ананаса, волоссям. Таким сера Руперта Ґейла я ще не бачила. Хитнувшись, він махнув у повітрі рапірою й гукнув до залишків свого війська:

— Стійте! Бийтеся далі!

Ми сповільнили ходу, а тоді взагалі зупинились. Ні,