Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Порожня могила, Джонатан Страуд 📚 - Українською

Читати книгу - "Порожня могила, Джонатан Страуд"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Порожня могила" автора Джонатан Страуд. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 84 85 86 ... 103
Перейти на сторінку:
ми аж ніяк не збирались починати бійку з самим сером Рупертом. Просто ми помітили за його спиною пляму блакитного потойбічного світла, а далі — примарне жіноче обличчя. Кривава Дівчина з Камберленду була наймлявішим і найтихішим з усіх ув’язнених тут привидів. Вона непомітно наблизилась, так само непомітно обняла сера Руперта тонкими скривавленими руками за шию й потягла його до себе. Повільно роззявився щербатий рот, від чого Кривава Дівчина стала схожа на хижу глибоководну рибу, що ковтає свою здобич, руки ще міцніше пригорнули сера Руперта, й під його шкірою виступили сині промерзлі вени. Сер Руперт здригнувся, спробував скрикнути, проте натомість лише бурмотнув і замовк. Назавжди.

— Бачила? — з жалем запитав череп. — Ось чим я хотів би займатись. Така робота мені саме до смаку! Чому мене позбавлено такої радості?..

— Ходімо, — сказав Локвуд і рушив далі. — Ми вже майже...

Зненацька він замовк. Колона, зачеплена Морденським Полтерґейстом, почала валитись просто на нас. Час ніби зупинився, і я бачила це падіння немовби в сповільненому темпі. Я відскочила в один бік, Локвуд та інші мої друзі — в інший. У повітрі розпливлося блакитне потойбічне світло. Озирнувшись, я не змогла розгледіти за примарним серпанком нікого зі своїх колег. Десь поблизу пролунав вибух. Привиди застогнали.

Далі серед уламків колони з’явилась біла кремезна постать із чорними ямками замість очей, що тримала в руці зазублений ніж. Клепгемський Різник крутнув великою круглою головою й вирячився на мене.

— Ого! Пора тікати, Люсі, — попередив мене череп. — Не забувай, він давно вже накинув на тебе оком.

Мені не слід було про це нагадувати. Привид Різника огидно захихотів, та тільки-но він рушив у мій бік, як я в паніці помчала через залу, не розбираючи дороги.

Я метушилась туди-сюди, кришачи підошвами друзки битого скла й перестрибуючи через трупи охоронців компанії «Фіттес», що стали жертвами привидів. Дехто з них уже встиг набрякнути й посиніти. А ззаду до мене наближалася біла безока тварюка з ножем у руці.

Серед диму й примарного світла я не розуміла, куди біжу, і втратила відчуття простору. Я не могла знайти ні своїх друзів, ні виходу. Спіткнувшись біля розтрощеної колони, я помітила збоку від неї блідо-зелений Спектр у подобі чоловіка в кайданах, із божевільними очима. Він присів навпочіпки, немовби збираючись стрибнути у воду, й скочив на мене. Я різонула його своєю рапірою, побокувала й побачила перед собою арку. Не гаючись ні секунди, я кинулась туди й помчала якимось коридором, захаращеним паперами. Довкола було порожньо й тихо — всі, хто міг, уже повтікали.

Несподівано я зрозуміла, куди потрапила. Вази з квітами, рапіри й лавандовий дим перед гранітними плитами. Портрети серйозних підлітків по стінах. Шестеро ліфтових дверей у дальньому кінці зали — п’ятеро бронзових і одні срібні. У паніці я побігла не до виходу, а вглиб будинку й знов опинилась у Залі Загиблих Героїв. Біля ліфтів.

Я озирнулась назад, у коридор. Жодного сліду Клепгемського Різника, проте здалека чути моторошний регіт. Я стала, відсапнула й спробувала заспокоїтись.

— Виходить, тебе понесло не в той бік, — мовив череп. — Чудово. Зараз твої дружечки вирушать пити чай з кремовими булочками, а ти застрягла тут. Між тобою та виходом аж семеро потужних привидів Другого Типу, — здалека долинув вибух. — Навіть восьмеро. Ще одна колона готова.

Я не сказала нічого. Локвуд з іншими моїми друзями повинні були пробитись надвір. Тепер вони допоможуть Кіпсові, і все буде гаразд.

— Цей Різник... — провадив череп. — Він сидітиме й чекатиме на тебе вічно. Ти готова поговорити з ним?

— Ні, — відповіла я, відчуваючи, як мене наповнює холодна, спокійна впевненість. Де й поділась моя дотеперішня відчайдушна лють. — Ні, розмовляти з ним я не збираюсь.

— Дуже мудро з твого боку. Тоді сядеш тут і рюмсатимеш?

— Як собі хочеш, але я не рюмсатиму, — я вирушила до срібного ліфта. — У мене є краща думка.

24

Довго чекати ліфта мені не довелося. Долинув тихий лагідний шум, і кабіна спустилася з горішнього поверху. Я стежила за тим, як на табло біля дверей змінюються цифри: сьомий, шостий, п’ятий поверхи... Дзень! — шум ущух, двері відчинились, і я побачила перед собою темні стіни кабіни з ажурними золотими прикрасами, інкрустацією з черепахового панцира й дзеркальними панелями.

Я увійшла всередину й обернулась лицем до дверей. Далі поправила склянку з привидом, що стирчала з-під пахви, й натисла кнопку сьомого поверху.

Двері зачинились. Ліфт майже нечутно рушив угору.

— Поїхали! — озвався череп. — Наступний поверх — столове срібло, кухонні приправи та запасна білизна!

Ми стояли й дивились на двері. У дзеркальній панелі, в золотистому світлі, що линуло зі стелі кабіни, можна було розгледіти, яка я натомлена. Обличчя сіре, набрякле, нечесане волосся стирчить у різні боки. Одяг подертий і брудний. Щоправда, всім цим я не переймалась. Головне, що мої очі палали вогнем.

Ліфт був чудовий — увесь у золоті, в оксамиті й до того ж старий. Приватний ліфт для однієї-єдиної пасажирки. В повітрі було виразно чути знайомі густі пахощі її парфумів.

— Пахне Марісою, — ніби прочитавши мої думки, зауважив череп. — Ми майже приїхали.

Він замугикав якусь веселу пісеньку, сам собі кривлячи в дзеркалі гримаси. Я відгорнула куртку й перевірила свій робочий пояс. Так... рапіра на місці, молоток і два пакунки з залізними стружками теж. В одній кишеньці — срібна сітка, і все. Каністр із магнієм у мене не було. І часу, щоб повернутись і взяти каністру чи рушницю з візка, — так само. Гаразд, обійдуся рапірою.

— Отже, — мовив череп, коли ми проїхали другий поверх,— поділися зі мною своїми планами. Що ми робитимемо, коли побачимо Велику М.?

Я не відповіла, спостерігаючи за табло з цифрами.

— Тоді послухай мій план, — вів далі привид. — Найкраще захопити її зненацька, еге ж? Отже, щоб приголомшити Марісу, я раджу тобі роздягтися, вимастити щоки кіптем — його чимало на твоїй куртці, — й вискочити з ліфта, підстрибуючи й волаючи, як скажена Маріса так здивується, що ти зітнеш їй голову одним ударом рапіри, перш ніж вона з крісла підхопиться. А я ще й посміюся досхочу. Як тобі такий план?

— Чудовий, — відповіла я. — І дуже спокусливий.

Табло тим часом показало четвертий поверх.

1 ... 84 85 86 ... 103
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Порожня могила, Джонатан Страуд», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Порожня могила, Джонатан Страуд"