Читати книгу - "Кімната"

Я оглядаю місцевість.

— Це гори?

— Це піщані дюни. А що то синіє вдалині між ними?

— Небо.

— Ні, під ним, темно-синього кольору.

Моїм очам боляче навіть в окулярах.

— Це море! — вигукує Бабця.

Я йду дерев’яною доріжкою позаду Бабці й Нерідуся, несучи цеберко. Я уявляв собі нашу прогулянку зовсім інакше, вітер весь час сипле мені в очі крихітні грудочки. Бабця розстеляє на піску велике квітчасте покривало, невдовзі його засипле пісок, але вона каже, що все гаразд, бо це покривало саме для пікніків.

— А де тут пікнік?

— Ще зарано для пікніків.

Нерідусь пропонує мені піти до води.

Я набираю повні черевики піску, і один з них злітає з ноги.

— Чудова ідея! — тішиться Нерідусь.

Він знімає свої черевики, засуває в них шкарпетки і, розхитуючи, несе за шнурки.

Я теж засуваю шкарпетки в черевики. Пісок іще вологий — дуже незвичайне відчуття. Крім того, в ньому трапляються колючі камінчики. Ма ніколи не казала, що пляж може бути таким.

— Біжімо! — командує Нерідусь і стрімголов кидається до моря.

Я залишаюся далеко позаду, бо попереду одна за одною виростають величезні гори з білою піною на вершинах. Вони ревуть і шкварчать. Море гуркоче не вщухаючи. Воно занадто велике, нам не можна туди.

Я повертаюся до Бабці на покривало для пікніка. Вона ворушить голими зморшкуватими пальцями ніг.

Ми намагаємося побудувати замок, але тут якийсь неправильний пісок: він весь час осипається. Повертається Нерідусь — штани в нього закачані, і з них капає вода.

— Хочеш похлюпатись у воді?

— Там скрізь какавельки.

— Де?

— У морі. Наші какавельки по трубах збігають у море, і я не хочу в них талапатися.

Нерідусь весело сміється.

— Твоя Ма нічогісінько не знає про каналізацію.

Мені хочеться побити його за ці слова.

— Ма знає все.

— Труби від наших унітазів ідуть до великої фабрики, — каже, сидячи на покривалі, Нерідусь із обліпленими піском ногами. — Робітники видаляють какавельки і очищують кожну краплину води, аж поки вона знову стає придатною для пиття. Потім вони пускають її в труби, з’єднані з кранами для води.

— А тоді ця вода потрапляє в море?

Нерідусь хитає головою:

— Думаю, море складається з дощової води і солі.

— Ти коли-небудь пробував на смак сльозу? — питає Бабця.

— Ага.

— Так от, сльоза неначе крапля моря.

Проте я однаково не хочу ходити в морській воді, хоч вона й зі сліз. Згодом я все ж підступаю до моря разом з Нерідусем, і ми шукаємо скарбів. Нам удається знайти білу мушлю, як у равлика. Я встромляю в неї палець, але равлика там немає.

— Візьми її собі, — каже Нерідусь.

— А що буде з равликом, коли він повернеться до свого будиночка?

— Ну, навряд чи равлик кинув би його тут, якби він був йому потрібен, — відповідає Нерідусь.

А може, равлика з’їла пташка? Або лев? Я кладу білу мушлю в кишеню, а потім ще рожеву, чорну і довгу — небезпечну й гостру, наче лезо. Мені дозволили взяти ці мушлі з собою, бо що з воза впало, то пропало, а я знайшов, то цур моє.

Ми обідаємо в якійсь перекусні, але тут можна не лише перекусити, а й попоїсти досхочу. Я з’їдаю гарячий сандвіч із салатом, помідором і захованою всередині шинкою.

Коли ми їдемо додому, я помічаю дитячий майданчик, що його, певно, вже переробили, бо гойдалки розставлено зовсім інакше.

— Та ні, Джеку, — пояснює мені Бабця, — це просто інший майданчик. У кожному місті чимало дитячих майданчиків.

Мені здається, що в світі все повторюється.

— Норін сказала мені, що ти підстригся. — Голос Ма в телефоні звучить дуже тихо.

— Ага, однак не втратив своєї сили.

Я сиджу, накинувши на голову Килим, і розмовляю телефоном. Навколо мене темно, і я уявляю собі, що Ма поруч зі мною.

— Я тепер сам миюсь у ванні, — кажу я їй. — І ще я гойдався на гойдалці, навчився розрізняти монети, знаю, як поводитися з вогнем та людьми, що живуть на вулиці. До того ж тепер у мене є два «Ділани-копачі», сумління і пористі черевики.

— Ого!

— А ще я бачив море, у ньому немає ніяких какавельок, тож ти мене обманула.

— Ти ставив стільки питань! — каже Ма. — Я не на всі з них знала відповіді, тож дещо мені довелося вигадувати.

Я чую, як вона схлипує.

— Ма, ти можеш сьогодні прийти до мене?

— Поки що ні.

— Чому?

— Мені досі добирають режим лікування. Лікарі ще не зовсім зрозуміли, що мені треба.

Їй потрібен я. Невже вони не можуть цього зрозуміти?

Я хочу їсти тайську локшину Розтопленою Ложкою, але Бабця каже, що це негігієнічно.

Потім я йду до вітальні й швидко-швидко перемикаю Дистанційкою канали. Телепланети з’являються на екрані одна за одною. Раптом я чую своє ім’я, проте не навсправжки, а в телевізорі.

— ...треба послухати самого Джека.

— Ми всі в певному розумінні Джеки, — каже другий чоловік, що сидить за великим столом.

— Безперечно, — погоджується з ним перший.

Їх теж звуть Джеками, як і мільйони інших?

— Так, усередині кожного з нас сидить маленька дитина, як у кімнаті один нуль один, — мовить, киваючи, ще один чоловік.

Але ж ми ніколи не жили в кімнаті з таким номером.

— А тоді ця дитина визволяється і виявляє, що в оточенні інших вона страшенно самотня.

— І страждає від сенсорного надміру модернізму, — додає перший.

— Швидше, постмодернізму.

Там є й жінка.

— Звісно, на символічному рівні Джек — дитина-жертва, яку замуровують у фундамент споруди, щоб задобрити духів, — говорить вона.

Що-що?

— А мені видається, що доречнішим архетипом був би Персей, народжений від запротореної в темницю діви і кинутий разом з нею в море у дерев’яній бочці. Жертва, що обертається на героя, — каже один з чоловіків.

— Так, Каспар Гаузер, як відомо, стверджував, що був щасливий у темниці, але, може, він хотів сказати, що все німецьке суспільство XIX сторіччя було для нього величезною темницею.

— Принаймні наш Джек мав телевізор.

Другий чоловік сміється.

— Культура — ніби тіні