Читати книгу - "Рукопис, знайдений у Сараґосі"

Сеньйоре дон Енріке!

Цей лист сповістить тобі, що Бог, мабуть, незабаром прикличе до себе твого брата, герцоґа Веласкеса. Закони іспанського дворянства не дозволяють, щоб ти був спадкоємцем молодшого брата, тому маєток і титули перейдуть твоєму синові. Я щаслива, що під кінець сорокового року покути зможу повернути йому багатства, яких моя легковажність позбавила тебе. Не можу, щоправда, повернути тобі славу, яку ти здобув би завдяки своїм здібностям, але сьогодні ми вже обоє стоїмо перед воротами вічної слави, тому земна вже не може нас цікавити. Тож пробач востаннє грішну Бланку й пришли до нас сина, яким тебе обдарувало небо. Герцоґ, біля ложа якого я перебуваю вже два місяці, прагне побачити свого спадкоємця.

Бланка Веласкес

Мушу визнати, що лист цей наповнив радістю всіх жителів Сеути, настільки всі любили мене й мого батька; я, однак, був далекий від того, щоб поділяти всезагальну радість. Сеута була для мене цілим світом, я покидав її тільки в думках, щоб загубитися в мріях; якщо ж я коли й кидав погляд на широкі рівнини, населені маврами, то дивився на них виключно як на пейзаж: раз я не міг гуляти там, то ці розлогі околиці здавалися мені створеними виключно для очей. І що ж би я робив деінде? У цілій Сеуті не було жодного муру, де б я не нашкрябав якогось рівняння, жодного закутка, де б я не віддавався роздумам, результати яких наповнювали моє серце радістю. Щоправда, мені іноді докучала тітка Антонія і її служниця Маріка, але що ж значили ці маленькі прикрості порівняно з неприємностями, на які я був приречений у майбутньому. Без довгих роздумів, без розрахунків я не уявляв щастя для себе. Такі думки приходили мені в голову тоді, коли я мав покидати Сеуту.

Батько провів мене до самого берега й там, поклавши руку мені на голову й благословивши мене, сказав:

— Сину мій, ти побачиш Бланку; це вже не та захоплююча красуня, яка мала бути щастям і гордістю твого батька. Ти побачиш риси, поорані роками, поламані покутою, бо й навіщо вона так довго оплакувала помилку, яку батько пробачив їй? Щодо мене, то я ніколи не винуватив її. Щоправда, я не служив королю на почесній посаді, але зате я протягом сорока років серед цих скель був причетний до щастя кількох чесних людей. І вся їхня вдячність належиться Бланці; вони часто чули про її чесноти й усі її благословляють.

Мій батько не міг більше говорити, сльози душили його слова. Усі жителі Сеути вийшли мене проводжати, в усіх очах можна було бачити смуток розлуки, змішаний з радістю, зумовленою звісткою про таку щасливу зміну в моєму житті.

Ми поставили вітрила й наступного дня зійшли на берег в Алхесірасі, звідки я подався до Кордови, а потім на ночівлю в Андухарі. Тамтешній корчмар розповідав мені якісь незвичайні історії про духів і упирів, але я зовсім його не слухав. Я переночував у нього й наступного дня раненько вирушив у дорогу. Зі мною були двоє слуг; один їхав спереду, другий позаду. Переживаючи, що в Мадриді в мене не буде часу для роботи, я добув свої таблички й зайнявся розрахунками, яких ще бракувало в моїй системі.

Їхав я на мулі, рівна й спокійна хода якого сприяла цьому заняттю. Я не пам’ятаю, скільки минуло вже часу, як мій мул раптом затримався. Я побачив, що знаходжуся біля підніжжя шибениці, обтяженої двома повішениками, обличчя яких, здавалося, кривилися й наповнювали мене страхом. Я озирнувся довкруж, але не побачив жодного з моїх слуг, тому щосили почав гукати їх, але марно. Я вирішив їхати далі дорогою, що лежала переді мною. Вже стемніло, коли я приїхав до великої і добре збудованої корчми, але покинутої і порожньої.

Мула я поставив у стайні, а сам увійшов до кімнати, де знайшов залишки вечері, а саме паштет із куріпок, хліб і пляшку аліканте. Від самого Андухара я й крихти в роті не мав, тому подумав, що обставини дають мені право на паштет, у якого все одно не було власника. А ще я відчував сильну спрагу, тож утамував і її, щоправда, може, дещо поспішно, бо вино вдарило мені в голову, але помітив я це надто пізно.

У кімнаті стояло досить пристойне ліжко, я роздягнувся, ліг і заснув. Раптом, не знаю, з якої причини, я прокинувся й почув, як годинник б’є північ. Я подумав, що поблизу є якийсь монастир, і вирішив уранці відвідати його.

Невдовзі до мене долинув шум з подвір’я; я вирішив, що повернулися мої слуги, але яке ж було моє здивування, коли я побачив, як заходить тітка Антонія разом зі своєю повірницею Марікою. Ця остання несла ліхтар з двома свічками, тітка ж тримала в руці згорток паперів.

— Дорогий племінничку, — сказала вона мені, — нас прислав сюди твій батько, щоб ми вручили тобі важливі папери.

Я узяв папери й прочитав заголовок: «Доказ квадратури кола». Я добре знав, що мій батько ніколи не займався цією пустою задачею. Здивований, я розгорнув папери, але тут же з обуренням помітив, що гадана квадратура — це відома теорія Дінострата, підтверджена доказом, у якому я пізнав почерк мого батька, але не його голову. Насправді я помітив, що додані докази — це лиш вбогі паралогізми.

Тим часом моя тітка звернула мою увагу, що я зайняв єдине ліжко в приміщенні, й зажадала, щоб половиною я поступився їй. Я був настільки засмучений думкою, що мій батько міг устряти в таку історію, що навіть не слухав усього того, що вона говорила. Я не замислюючись зробив їй місце, а Маріка сіла в ногах, спершись головою на мої коліна.

Я знову заглибився в докази, і чи то аліканте ударило мені в голову, чи поглядом мене зачарували, одне слово, не розумію, як таке сталося, але докази здалися мені менш помилковими, а після третього прочитання я вже був зовсім переконаний.

Я перегорнув аркуш і знайшов цілий ряд надзвичайно ориґінальних формул,