Читати книгу - "Таємний посол. Том 2"

Тяпкін, Зотов і всі члени посольства прекрасно розуміли, чому опирається хан. Він боявся навіть подумати, що південні кордони Москви наблизяться майже до самого Перекопу, а тим більше — визнати такий стан речей. Він, звичайно, волів краще мати сусідом неспокійне, войовниче, але не таке вже сильне Запорожжя, ніж могутню Московську державу.

Врешті Тяпкін, зважаючи на те, що Запорожжя фактично визнає владу царя, вирішив не наполягати на своєму і просто зняти це питання з переговорів з тим, щоб порушити його потім у Стамбулі, під час одержання «затвердженої грамоти» від султана.

І султан, і хан вимагати, щоб кордоном був Дніпро, а Правобережжя залишалося нічиєю землею. Тяпкін не погоджувався. На кінець грудня переговори зайшли в тупик. Жодна із сторін не поступалася.

6

Охорону посольського стану несли сеймени Газі–бея. Вони ж доставляли з Ак–Мечеті паливо, продовольство та фураж. Сам бей майже кожного дня навідувався на Альму, цікавився, як живуть посли, чи не потребують чого, жартував і навіть намагався зав’язати дружні стосунки із Тяпкіним та Зотовим. Однак всі розуміли, що це хитрий ханський вивідач, і Зотов зразу відшив його, а Тяпкін тримався насторожено. Тільки Арсен Звенигора, за наказом Тяпкіна, не цурався беєвої дружби і, хоча язика при ньому не розпускав, не втрачав нагоди зав’язати розмову.

Про сутичку Арсена й Романа з беєм не знав ніхто. Так вони домовилися ще тоді, коли бей вивів їх із льоху і допровадив на вежу. Бей не хотів, щоб про це дізналися в Бахчисараї, а Звенигора й Воїнов вважали, що не варто даремно турбувати послів, які й без того мали чимало клопоту. До того ж вони почувалися винними, бо розуміли, що наражали все посольство на небезпеку.

В кінці грудня, коли після особливо бурхливих торгів з ханом Василь Тяпкін, вкрай змучений і не знаючи, що далі робити, мовчки лежав на тахті, вкрившись кожухом, а Микита Зотов з Раковичем писали біля змайстрованого запорожцями стола, бо татари обставили посольський дім по–своєму, без високих, узвичаєних в Європі меблів, прибув Газі–бей.

— Салям! — привітався він, скидаючи з голеної голови лисячий малахай і струшуючи з нього на глиняну долівку сніг.

— Будь здоров, бею, — відповів за всіх Арсен. — Сідай, гостем будеш!

— Дякую. Але не гостювати я приїхав, а вас запрошувати до себе в гості… Вірніше — на полювання… Поїдемо на Яйлу лисиць постріляємо.

— Я хворий, почуваю себе зле, — сказав з–під кожуха Тяпкін.

— А у нас, як бачиш, шановний бею, турбот невпрогорт, — сухо кинув від столу Микита Зотов.

По темному обличчю Газі–бея промайнула тінь.

— А я думав, що уруські посли захочуть розважитися. І Ванда–ханум сподівається… Бо це вона, згадавши шляхетські виїзди на зимові полювання в Ляхистані, тягне мене на Яйлу. Нашим жінкам–татаркам таке навіть і на думку не могло б спасти, бо не жіноче це діло. Але ж маю жінку–гяурку, мушу іноді задовольняти її бажання… Щоб не так сумувала за батьківщиною…

— А дуже сумує? — спитав Тяпкін, відгортаючи кожуха.

— Ще б пак! Тільки й мови про свій Ляхистан!..

— Коли б не хвороба, я із задоволенням прийняв би твоє запрошення, бею. Але, гадаю, наші молоді друзі не відмовляться поскакати на конях по засніжених горбах Яйли за звіриною і трохи розважитися.

— Я з радістю приймаю запрошення, — сказав Арсен.

— Я теж, — підвівся Роман.

Бей зрадів.

— От і добре. Тоді я накажу своїм людям осідлати ваших коней.

Він вийшов.

— Дивіться, хлопці, не накидайте оком на польку, а то бей вуха відріже! — усміхнувся Ракович. — Татарин у цьому ділі жарту не розуміє!

— Якось обійдеться, — сяйнув голубими очима Роман, натягаючи на голову шапку.

На Яйлу невеликий мисливський загін прибув опівдні. Ванда, яка з Ак–Мечеті їхала в межиріччя Альми й Салгіру без чоловіка, у супроводі його сейменів, уже ждала їх в умовленому місці. Вона сиділа на великому сірому камені, що здіймався над горбкуватою, злегка засніженою рівниною, порослою подекуди кущами дроку, глоду та грабини і густо всіяною сухою травою і бур’янами. Була в чоловічому одязі: розшитому барвистою заполоччю кожушку на кшталт гуральських, в шальварах і теплих, на хутрі, чобітках. На голові мала, як і чоловік, лисячий малахай із червоною окантовкою, з–під якого вибивалися пасма густого білявого волосся.

— Вітаю, пані, — сплигнувши з коня і цілуючи руку Ванді, сказав Звенигора по–польськи. — Я радий вас бачити знову.

— Я теж, пане… Тут нечасто можна чути рідну мову. Правда, не далі як позавчора через Ак–Мечеть проїжджали до Кафи польські купці, але вони поспішали, і я тільки один вечір могла тішитися приємною бесідою з земляками із Кракова.

Залунав ріжок, і всі почали лагодитися до полювання. Бей послав загінчих із собаками, щоб заганяли звірину, сеймени виймали з сагайдаків луки, Ванда скочила на гнідого коня, їй подали легкий лук і два пістолі.

Козакам теж дали луки й стріли.

Їхали поволі лавою, на такій відстані, щоб можна було дістати дичину стрілою або кулею з пістоля.

Арсен жадібно вдивлявся у безкраю далечінь. Сліпуче сонце міріадами іскринок відбивалося на чистому білому снігу, а в холодному голубому небі ширяли орли.

Здалеку, із–за яру, порослого чагарником, долинули крики загінчих, звуки ріжків і гавкіт собак.

Газі–бей підняв руку.

— Увага! Пильнуйте!

Сеймени обступили яр півколом, зняли луки й наклали на них стріли.

Крики загінчих і гавкіт собак наближалися.

І раптом з чагарників, метляючи довгим рудим хвостом, вискочила лисиця. За нею — друга, третя… Налякані собаками, вони мчали наосліп, прямо на вершників.

Забриніли тятиви луків, просвистіли оперені білими гусячими перами стріли. Дві лисиці заборсалися в снігу, третя, мов вихор, збиваючи за собою білу куряву, прошмигнула між вершників і побігла видолинком до рідкого чагаря, що темнів у неглибокому яру. Звенигора і Ванда повернули коней і помчали слідом за нею.

— Стріляй, пане Арсене! Стріляй! — гукнула Ванда, коли лисиця перед тим, як шугнути в чагарі, на мить зупинилась і оглянулася на переслідувачів.

Арсен, не зупиняючи коня, наклав стрілу, натягнув тугу тятиву. Але чи то від швидкої їзди, чи з незвички схибив. Стріла влучила в кущі глоду. Лисиця зникла в яру.

— Шкода! — вигукнула з досадою