Читати книгу - "Соловей"

— Ти шкодуватимеш про це, — промовив він.

Як він міг таке сказати?

— Ніколи. А ти шкодуватимеш?

— Я вже шкодую, — прошепотів він і знову поцілував її.

Розділ 29

Наступний тиждень став для Ізабель справжнім блаженством. Довгі розмови при свічках і тримання за руки. Вони прокидалися серед ночі, сповнені пристрасті, кохалися і знову засинали.

Цього дня, як і попередні, Ізабель прокинулася втомленою. Рана на її плечі почала загоюватися, тож тепер вона і свербіла, і боліла водночас. Вона відчувала тепло сильного тіла Ґаетана, який лежав поруч. Вона знала, що він не спить. Може, через те, як він дихав чи як терся своєю ногою об її. Вона просто знала. Останніми днями вона вивчала його. Помічала абсолютно все, що він робить. Вона намагалася запам’ятати найменші деталі.

Ізабель прочитала безліч романтичних повістей і мріяла про вічне кохання. Однак вона й не уявляла, що старий матрац може стати для неї цілим світом, її оазою. Вона перехилилася через Ґаетана й запалила лампу. У її блідому сяйві вона притулилася ближче до нього, водячи рукою по його грудях. Серед сплутаного волосся був маленький сивий шрам. Вона провела по ньому кінчиком пальця.

— Мій брат кинув у мене камінь. Я не встиг ухилитися. Жорж, — сказав він із любов’ю. Його тон нагадав Ізабель, що брат Ґаетана — військовополонений.

Вона майже нічого не знала про його життя. Його матір була швачкою, а батько вирощував свиней… він жив десь у лісі в будинку без водогону та з однією кімнатою на всіх. Він відповідав на її запитання про все це, але нічого зайвого не казав. Мовляв, більше любить слухати про її пригоди, через які її виганяли зі шкіл. «Це краще за історії про бідняків, які намагаються звести кінці з кінцями», — пояснював він.

Так чи інакше, попри всі розмови й розповіді, вона відчувала, що їхній час спливає. Вони більше не могли тут лишатися. Вона була готовою рушати. Можливо, не переходити Піренеї, але їй уже точно досить було лежати.

Як вона може залишити його? Вони можуть більше ніколи не побачитись.

Це найбільше її лякало.

— Я змирився з цим, — сказав Ґаетан.

Вона не розуміла про що він, але відчувала в його голосі порожнечу. Її огортав сум, змішуючись водночас із радісними відчуттями.

— Змирився з чим? — спитала вона, хоч і не хотіла чути відповіді.

— Що кожного разу, як ми цілуємося, це прощання.

Вона заплющила очі.

— Іде війна, Із. І я маю повертатися.

Вона розуміла це, але в грудях усе одно все стискалося.

— Так, — мовила вона, не бажаючи продовжувати цієї розмови.

— В Уррюні збирається група, — сказала вона. — Я маю там бути в середу ввечері, якщо пощастить.

— Нам рідко щастить. Ти вже мала б це зрозуміти.

— Ти помиляєшся, Ґаетане. Тепер, коли ми зустрілися, ти ніколи мене не забудеш. Це вже щось. — Вона нахилилася, щоб поцілувати його.

Він щось прошепотів, здається, що «цього не достатньо». Але їй було байдуже. Вона не хотіла цього чути.

У листопаді мешканці Карріву почали перелаштовуватися на зимовий режим виживання. Тепер вони знали те, чого не розуміли торік: життя може бути ще гірше. Війна йшла по всьому світу. У Африці, Радянському Союзі, Японії, на якомусь острові під назвою Гуадалканал. Оскільки німці билися на стількох фронтах, харчів стало ще менше. Як і дров, газу та електроенергії.

Цієї п’ятниці ранок був особливо холодний і похмурий. Не найкращий день для вилазки, але В’янн вирішила, що час настав, їй знадобився якийсь час, аби зібратися з духом і вийти в люди з Даніелем. Вона знала, що рано чи пізно це доведеться зробити. Він був майже лисим, і щоб хлопчик здавався меншим, вона знайшла для нього одяг, більший на кілька розмірів. Вона робила все, щоб замаскувати його.

Ідучи містом, вона змушувала себе не горбитися. З обох боків від неї пленталися діти — Софі та Даніель.

Даніель.

Біля пекарні вона стала у хвіст черги. Затамувавши подих, вона чекала, поки хтось спитає про хлопчика, але жінки в черзі були надто втомленими й голодними, щоб звертати на нього увагу. Коли В’янн нарешті дісталася каси, на неї поглянула Івет. Ще два роки тому вона була вродливою жінкою з чудовим волоссям мідного відтінку й чорними, як вугілля, очима. Тепер, після трьох років війни, вона постаріла.

— В’янн Моріак. Давно не бачила вас із донькою. Привіт, Софі, ти так виросла. — Вона перехилилася через стійку. — А хто цей симпатичний юнак?

— Даніель, — відповів він гордо.

В’янн поклала руку на його підстрижену голову.

— Я всиновила його в Антуанової кузини з Ніцци. Вона… померла.

Івет відкинула кучеряве волосся з очей та уважно глянула на малюка. У неї самої було троє синів. Один — трохи старший за Даніеля.

Серце В’янн вискакувало з грудей.

Івет підійшла до маленьких дверей, які відділяли крамницю від пекарні.

— Лейтенанте, — сказала вона. — Можете підійти сюди?

В’янн міцніше стисла ручку лозового кошика. Вона стукала по ньому пальцями, ніби по клавішах піаніно.

З кімнати вийшов гладкий німець. У руках він тримав кілька свіжих багетів. Він побачив В’янн і зупинився.

— Мадам, — вимовив він із набитим ротом.

В’янн ледь помітно кивнула.

Івет сказала солдатові:

— На сьогодні більше хліба не лишилося, лейтенанте. Якщо я спечу ще, то відкладу найкращий для вас і ваших людей. Цій бідолашній жінці не дісталося навіть учорашнього багета.

Очі чоловіка звузилися. Він підійшов до В’янн, гупаючи ногами по кам’яній підлозі. Він мовчки кинув напівз’їдений багет у її кошик. Кивнувши, він вийшов із крамниці, змусивши дзвоник над дверима шалено калатати.

Вони лишилися самі. Івет підійшла ближче до В’янн. Так близько, що їй хотілося відступити.

— Я чула, у вашому домі тепер живе офіцер СС. А що сталося з привабливим капітаном?

— Він зник, — упевнено відповіла В’янн. — Ніхто не знає, де він.

— Ніхто? А чому вас привозили на допит? Усі бачили, як ви заходите до мерії.

— Я звичайна домогосподарка. Що я можу знати про таке?

Погляд Івет затримався на В’янн, ніби вона оцінювала її відповідь. Нарешті вона відійшла.

— Ви хороша подруга, В’янн Моріак, — сказала вона тихо.

В’янн кивнула й рушила з дітьми до дверей. Дні, коли