Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 09"

Гармон відчув себе ніяково, проте вдав, що нічого не помічає.

— Я оце розповідав вашій дружині…— почав він, але Біллі брутально урвав його:

— Мене не цікавить, що ти тут розповідав! Але слухай, містере, як там тебе!.. Моя жінка надто часто стелить тобі постіль, і мені це не подобається.

— Біллі! — скрикнула Сексон, і обличчя їй спалахнуло з гніву, сорому й образи.

Біллі навіть не глянув на неї.

— Я не розумію… — почав Гармон ізнову.

— Просто мені твоя пика не до смаку, от що! — заявив Біллі.— І манджай на своїх двоїх, поки вони ще цілі. Забирайся відси. Геть! Це ти розумієш?

— Не знаю, що йому сталося… — похапцем промовила Сексон кочегарові.— Він мов не свій… Мені так соромно, так соромно…

Біллі обернувся до неї.

— А ти заткни пельку і не встрявай.

— Але ж, Біллі…

— Забирайся відси, як тебе там! А ти — гайда в другу кімнату!

— Слухайте-но, — озвався, нарешті, Гармон. — Дивно якось ви поводитеся з людьми…

— Я й так тобі занадто попускав, — шпигнув його Біллі.

— Але ж я справно платив вам за кімнату, хіба ні?

— А мені давно вже треба було скрутити тобі в’язи. Та й зараз ще, либонь, не пізно.

— Біллі, якщо ти посмієш тільки… — почала Сексон.

— Ти ще й досі тут? Якщо ти мені добром не заберешся, я тебе силоміць викину!

Біллі схопив її за руку. Сексон змагалася тільки одну мить: його пальці так уп’ялися їй у тіло, що вона виреклася всякого опору.

З глухим риданням упала Сексон у глибоке крісло у вітальні і стала прислухатися до того, що діялось у кухні.

— Я залишуся до неділі,— я заплатив наперед, — заявив кочегар.

— Не раджу тобі…— звільна, тремтячим з люті голосом відповів Біллі.— Забирай свої манатки на плечі, і щоб духу твого тут не було… а ні, то я за себе не ручуся.

— О, я знаю, ви звісний бешкетник… — почав кочегар.

Тоді почувся ляпас, далі брязкіт розбитого скла, крик,

метушня на кухонному ганку і важкий гуркіт тіла, що плюснуло зі сходів. Сексон почула, як Біллі повернувся на кухню, вимів побите скло, пополоскався під краном і, посвистуючи, витер рушником обличчя й руки. Потім увійшов до вітальні. Сексон навіть не глянула на Біллі,— занадто прикро й важко було їй на серці. Він нерішуче зупинився, немов збираючись на думку.

— Піду до міста, — промовив він. — Там збори спілки. Якщо не повернуся, — знай, що цей недотепа наскаржився на мене.

Він відчинив передні двері й зупинився. Сексон відчула на собі його погляд. Тоді двері зачинилися, і Біллі пішов.

Сексон сиділа приголомшена. Вона не думала — вона не знала, що думати. Усе це було якесь дике й неймовірне. Вона відхилилася у кріслі, заплющивши очі. У душі було порожньо й холодно, — настав кінець, кінець усьому.

Надвечір з вулиці залунали дитячі голоси. Сексон очунялася. Вже смеркло. Вона намацала лампу й засвітила. Тоді вийшла на кухню й довго дивилася на жалюгідну недоварену вечерю. Губи їй тремтіли… Вогонь у грубці погас. Вода википіла, картопля пригоріла. Сексон механічно вишкрябала горнятко, механічно попорала кухню й приготувала картоплю на завтра. Так само механічна роздяглася й лягла в ліжко. Було щось неприродне, ненормальне в її спокої: не встигла вона заплющити очі, як уже заснула важким сном. Прокинулася Сексон, аж коли вранішнє сонце залляло кімнату.

Минула перша її ніч без Біллі. Сексон вразилася, як це вона могла заснути, коли йому загрожувала небезпека? Вона лежала нерухомо з розплющеними очима, ні про що не думаючи. Біль у руці нагадав їй про вчорашнє: від залізних пальців Біллі на тілі в неї виступив чорно-сизий синець. її здивувало не стільки те, що найдорожча людина могла заподіяти їй такого болю, як те, що, стиснувши на мить руку, можна так її покалічити. Яка страшна річ чоловіча сила! І немов зовсім безсторонньо вона подумала, хто з них двох — Чарлі Лонга й Біла — дужчий.

І лише коли вона вдяглася й запалила в печі, у голові їй зароїлися реальніші думки. Біллі не повернувся — отже, його заарештовано. Що вона має робити? Покинути його у в’язниці, вибратися звідси й почати нове життя. Бо хіба ж можливо жити з чоловіком, здатним на такі вчинки? Але чом би й ні? — виринула супротивна думка. Зрештою, він же їй чоловік. «На добру й на лиху долю», — ці слова у глибині свідомості бриніли монотонним акомпанементом до її думок. Покинути його — це здатися. А як повелася б її мати? Ні, Дезі ніколи б не здалася. Дезі боролася б до останнього. Отож і вона, Сексон, має боротись. Та й те сказати — на диво байдуже визнала Сексон, — що Біллі кращий за багатьох чоловіків, власне, кращий за всіх інших, про кого вона чула. їй пригадалося, який він був ласкавий і чуйний до неї, як він любив примовляти: «Дешева рибка, погана юшка. Робертси не скнари».

Об одинадцятій годині до Сексон завітав товариш Біллин — страйкар Бад Строзере. Він розповів, що Біллі заарештовано, що він не захотів піти на поруки, відмовився від оборонця, попрохав, щоб його судили, і визнав свою провину; йому присудили шістдесят доларів штрафу або місяць ув’язнення. Він рішуче відмовився, щоб товариші сплатили за нього штраф.

— Він уперся й нікого не слухає,— закінчив Строзере. — Каже, відсидить, і край. Забагато він пив останнім часом, тож і згубив трохи клепок. Ось його записка. Якщо вам буде треба чого, пошліть по мене. Наші хлопці радо поможуть Біловій жінці. Ви — наша. Як у вас із грішми?

Сексон гордо відмовилася від допомоги, а записку розгорнула тільки тоді, як Строзере вийшов.

«Люба Сексон, цього листа віддасть тобі Бад Строзере. За мене не турбуйся. Це мені наука: я сам заробив, ти сама знаєш. Я мов здурів тоді, а все ж мені дуже прикро. Не навідуйся до мене. Я не хочу. Як треба буде грошей, звернися до спілки, вони дадуть. Секретар там — порядний хлопець. За місяць я вийду. Ти знаєш, Сексон, що я