Читати книгу - "Доктор Фаустус"

й ступками, містилися на другому поверсі, й там володарювала синьйора Манарді, Нелла, як її звали в родині,— мабуть, ім'я її було Перонелла, — статурна, римського типу матрона з відстовбурченою верхньою губою, з добрими, радше карими, ніж чорними очима й гладенько, туго зачесаними косами, ледь позначеними сивиною, по-сільському проста й діяльна, до міри огрядна жінка, — часто можна було побачити, як вона стоїть там, уперши в круті, щільно обтягнуті фартухом стегна маленькі, але звиклі до праці руки з подвійною вдовиною обручкою на правій.

Від заміжжя в неї лишилася дочка Амелія років чотирнадцяти чи п'ятнадцяти, трохи придуркувата дівчинка, яка мала звичку, сидячи біля столу, водити перед очима ложкою або виделкою й проказувати з запитальною інтонацією якесь слово, що застрягло їй у пам'яті. Наприклад, кілька років тому в Манарді зупинялася одна аристократична російська родина, голові якої, графові чи князеві, ввижалися привиди, і часом уночі він не давав спати мешканцям будинку, бо стріляв із пістолета духів, що вешталися по коридорах і заглядали до його спальні. Ці спогади, що із зрозумілих причин закарбувалися в пам'яті всіх мешканців будинку, часто спонукали Амелію питати свою ложку: «Spiriti? Spiriti?»[266]. Але їй могли глибоко запасти в пам'ять і дрібніші події. Якось один німець-турист ужив слово «melone», «диня», яке в італійській мові має чоловічий рід, за німецьким взірцем у жіночому роді, і після того дівчинка не раз, похитуючи головою і сумно водячи очима за порухом ложки, тихо бубоніла: «La melona? La melona?» Синьйора Перонелла та її брати, видно, звикли до бубоніння дівчинки й не звертали на нього ніякої уваги, лише помітивши подив гостя, всміхалися, але їхня усмішка була не стільки вибачлива, скільки зворушена й ніжна, навіть щаслива, наче йшлося про якийсь милий жарт. Ми з Геленою також скоро звикли до Амеліїного тупого розглядання ложки й виделки. Адріан і Збройносен його вже взагалі не помічали.

Згадувані вище брати господині, між якими вона за віком була десь посередині,— це адвокат Ерколано Манарді, або, як його здебільшого звали, щоб було коротше й приємніше, l'avvocato[267], гордість по-сільському простої, неосвіченої родини, чоловік років під шістдесят з кошлатими сивими вусами й хрипким голосом, що говорив аж завиваючи і збирався на слово кількома заходами, як збирається на ревіння віслюк, та синьйор Альфонсо, років на п'ятнадцять молодший за нього, Альфо, як його ласкаво називали родичі, селянин; повертаючись надвечір з прогулянки по околицях, ми часто бачили його на дорозі з поля: він їхав на своєму вуханеві під парасолем, в синіх захисних окулярах, майже торкаючись ногами землі. Адвокат, видно з усього, вже не працював за фахом, а тільки читав газету, — до речі, читав безперестанку, дозволяючи собі в спеку сидіти в кімнаті з відчиненими дверима в самих підштанках. Синьйор Альфонсо був невдоволений цим, вважав, що правник — «quest'uomo»[268], казав він у таких випадках, — надто багато бере на себе. Він на повен голос, правда, не в братовій присутності, ганив його свавільне зазнайство й не хотів слухати примирливих слів сестри, яка доводила, що адвокат мусить легко вбиратися, бо дуже повнокровний і в спеку може дістати апоплексичний удар. Ну то хай quest'uomo хоч зачиняє двері, заперечував Альфо, а не виставляє себе на очі родичам і distinti forestieri[269] в такому вигляді, як йому зручно. Вища освіта не виправдує такого зухвалого нехлюйства. Було видно, що тут під вдало знайденим приводом подає голос якась злість contadino[270] на освіченого члена родини, хоч — чи, краще сказати, оскільки — в глибині душі синьйор Альфонсо поділяв властиве всім Манарді захоплення адвокатом, у якому вони вбачали немовби державного діяча. Але й погляди на суспільне життя у братів дуже розбігалися, бо адвокат дотримувався консервативних, респектабельно-вірнопідданських поглядів, Альфонсо ж, навпаки, був вільнодум, libero pensatore, і критикан, бунтівливо настроєний проти церкви, королівської влади й governo[271], яких він усіх разом проголошував наскрізь прогнилими. «На capito, che sacco di birbaccione?» — «Ти зрозумів, який це лантух шахрайства?»— кінчав він звичайно свої звинувачення — набагато красномовніше за адвоката, який, трохи покректавши, щоб дійти до слова, але так і не зумівши виповісти свій протест, сердито ховався за газету.

Ще в тому будинку жив зі своєю непоказною, хворобливою дружиною кузен покійного чоловіка пані Нелли, Даріо Манарді, тихий сивобородий чоловік, схожий на селянина, що ходив із палицею. Але вони харчувалися окремо, а нас сімох — братів, Амелію, двох пожильців і двох гостей — зі щедрістю, яка нітрохи не відповідала скромній платі за пансіон, годувала зі своєї романтичної кухні синьйора Перонелла, невтомно пропонуючи все нові й нові наїдки. Наприклад, коли ми вже попоїли як слід тривної рисової юшки з городиною, запечених співочих пташок із полентою, ескалопу в марсалі, баранини або м'яса з дикого кабана з солодким гарніром, а ще багато салату, сиру й садовини і наші друзі закурили свої привезені з дому сигарети, чекаючи на каву, вона могла сказати таким тоном, наче хотіла звабити нас тим, що їй тільки-но спало на думку:

— А тепер трохи риби, синьйори, га?

Місцевим червоним вином, яке адвокат, крекчучи, пив великими ковтками, наче воду, трунком надто міцним, щоб його двічі на день уживати за столом, проте, з іншого боку, надто приємним, щоб його розводити водою, ми вгамовували спрагу. Подаючи його, падрона заохочувала нас:

— Пийте! Пийте! Fa sangue il vino[272].

Проте Альфонсо заперечував таку теорію, вважав, що це забобон.

Після обіду ми влаштовували чудові прогулянки, під час яких не раз весело сміялися з англосаксонських жартів Рюдігера Збройносена, — ішли в долину дорогами, обсадженими рядами шовковиць, до її олив і виноградників, до її родючих, добре оброблених нив, поділених кам'яними огорожами на маленькі садибки, до яких вели майже монументальні брами. Чи треба казати, що мене, й так схвильованого зустріччю з Адріаном, невимовно тішило класичне небо, на якому за тих кілька тижнів, що ми пробули там, не з'явилося жодної хмарини, античний настрій, який панував у цій країні і втілювався то в цямриння криниці, то в мальовничу постать пастуха, то в демонічну голову цапа, що нагадував Пана[273]? Звичайно ж, Адріан лише всміхався й не без іронії хитав головою, спостерігаючи той захват, у якому перебувала моя гуманістична душа. Митці дуже мало звертають уваги на навколишню дійсність, якщо тільки вона не має безпосереднього стосунку до того світу праці, в якому вони живуть, а тому і вбачають у ній лише нейтральне,