Читати книгу - "В нетрях Центральної Азії"

Лобсин був дуже засмучений, навіть змарнів за останній час. Він посидів мовчки, чекаючи, поки піде покупець, і, пославши Очира на кухню за склянкою чаю, сказав мені з зітханням:

— Знаєш, Хомо, життя мені в юрті немає. Дружина з ранку до вечора плаче і докоряє мені за те, що наш син утік, ніби я винен у цьому, а не вона, яка розбестила його, зробила свавільним і самовпевненим. Вона вимагає, щоб я вирушив у Лхасу, розшукав сина і привіз його додому. Вона каже, що син у нас лише один, що я зіпсував його своїми поїздками за скарбами, привчив до неробства, що він відвик дбати про нашу худобу та господарство і вдома в проміжки між подорожами нічого не робив, став ледачим, волочився за дівчатами з сусідніх улусів. Це, певно, так. Я сам виконував усі роботи по господарству, коли був дома, а його не примушував писати й читати по-монгольськи та по-російськи і займатися грамотою з своїми сестрами.

Одним словом, я вирішив іти прочанином у Лхасу, розшукати сина і привести його додому. У тебе ще лежить моє золото, віддай його мені, я куплю трьох верблюдів, різних товарів на подарунки далай-ламі та храмам, продовольство на дорогу. В долині Кобу цього року був добрий урожай і розплодилася худоба, кілька чоловік вирішили іти на поклін до далай-лами і умовили мене приєднатися до них, бо я знаю всі дороги. Такої нагоди у нас давно не було, а йти самому надто дорого і важко.

— Отже, ти хочеш залишити мене! — сказав я йому. — Ми стільки років так добре і дружно працювали вдвох; дивись, яке велике господарство в тебе завелось на Богути; скільки худоби маєш, обладнав юрти, знайшов дружину, народив сина і трьох дочок. А тепер хочеш все це залишити і йти до Лхаси шукати сина-неробу, затратиш на це свої сили і кошти. Подумай як слід про себе і про мене також, як я без тебе водитиму свій торговий караван, навіть якщо перестану цікавитися скарбами.

— У тебе вже підріс добрий помічник — Очир, — відповів мені Лобсин. — Віч не гірше за мене всю справу знає. Один раз спробуй з ним поїхати не дуже далеко. Мене не буде лише цієї зими і весни, на майбутнє літо я повернуся з сином або без нього. Адже господарство моє і сім'я залишаються на Богути.

Довго я умовляв його, але він, певно, твердо вирішив:

— Не можу я повернутися додому, дружина гризе з ранку до вечора і плаче, дочки теж просять: приведи нашого брата додому.

Довелося віддати йому йото золото на купівлю верблюдів, сідел, товарів і навіть відпустити йому дечого з свого складу для подарунків. Лобсин сказав, що його попутники по паломництву хочуть іти до Лхаси не звичайним шляхом через Плашань, Лань-чжоу та Сінін до кордону Тібету, а коротшим шляхом через Урумчі, Черчен та західний Цайдам, щоб вийти на головну дорогу ижс на кордоні Тібету.

— Якщо ти підеш цим шляхом, — сказав я йому, — я проведу тебе до Кульджі. Мені давно хотілося побачити західну окраїну нашої країни з долиною Ібе та озером Ебі-Нур. У мене знайдеться краму на пару верблюдів, і через два тижні ми можемо вирушити. Для мене це трохи пізно, але якщо не скористаюся з цієї нагоди, я в Кульджу сам уже не зберуся. А може ти відкладеш своє паломництво до весни? Адже доведеться йти по Цайдаму і Тібету уже в зимовий холод!

— Ні! — сказав Лобсин. — Якщо виручати сина — треба це зробити якнайшвидше, щоб застати його і його спокусника у Лхасі. А пізніше він хтозна-куди ще його заманить, і слідів не знайдеш!

Тому ми й вирішили виїхати разом на самому початку грудня по прямій дорозі на Кульджу. Лобсин поїхав купувати верблюдів, в тому числі двох для мене, а я заготовив запаси, відібрав крам для своєї торгівлі в Кульджі та для подарунків у Лхасу. Побував я і в консула і розповів йому про рішення Лобсина паломничати. Консул всупереч моїм сподіванням підтримав мого компаньйона, схвалив його бажання знайти і повернути сина на шлях чесного торговця, а не бродячого дармоїда у лам. Він схвалив також моє бажання побувати у Кульджі і обіцяв дати мені листа до російського консула в цьому місті з рекомендацією на всякий випадок.

* * *

Першого грудня повернувся Лобсин з шістьма верблюдами, двома кіньми та ішаком. Він нав'ючив двох верблюдів крамом і подарунками для Лхаси, двох — харчами на всю дорогу для себе, наметом та іншим спорядженням на довгий зимовий шлях. Я зайняв двох верблюдів своїми речами і крамом для Кульджі, підібраним за порадою консула, який знав місцевий попит, бо сам служив колись. З нами їхав Очир, для якого й купили ішака. Сидячи на ньому, він мав вести караван до Кульджі разом з Лобсином, а назад уже самостійно на чолі каравану, хвіст якого замикав завжди я. За порадою консула ми вирішили йти до Кульджі не нічними переходами, як звичайно з караваном, а вдень з такої причини. До озера Ебі-Нур шлях проходить весь час по долині, яку називають «Джунгарські ворота». По ній проходить і російсько-китайський кордон, виступаючи кутами то направо, то наліво, тим-то велика дорога часто проходить біля самого кордону і вночі йти незручно. Сторожа на російській і на китайській стороні може прийняти наш караван уночі за контрабандистів, затримати і відвести на найближчий митний пост, де можуть проглянути всі товари і зажадати мита. Можливі всілякі причіпки і неприємності. А якщо стражник побачить наш караван удень, то під'їде, перевірить наші документи і відпустить без зволікань. Денною подорожжю я, звичайно, був задоволений, бо міг побачити всю цю міжгірну долину, яка своїм історичним значенням цікавила мене ще здавна.

Я знав, що цією долиною в XII столітті вперше пройшли орди Чингісхана з глибини Азії, залишаючи в стороні високі перевали, вкриті зимою снігами і дуже трудні для пересування великих орд. Вона була останньою ланкою великої і рівної дороги, яка виходила з Каракорума, столиці