Читати книгу - "Прерія"

РОЗДІЛ XXV

Що, помирився ти з прапорщиком Пістолем?

Шекспір. Генріх V

Завіса нашої недосконалої драми тепер опускається, щоб, піднявшись, відкрити нам іншу сцену. Минуло кілька днів, протягом яких у становищі дійових осіб відбулися суттєві зміни. Час дії — полудень, місце дії — рівнинне плоскогір'я, що круто підносилось над родючою долиною, неподалік від однієї з численних річок цього краю. Річка починалася біля підніжжя Скелястих гір і, пронісши свої води через усю безмежну рівнину, вливалась у ще більшу річку, щоб загубитися зрештою в каламутній та бистрій Міссурі.

Краєвид був значно мальовничіший, хоч і тут відчувалась та рука, що надала довколишній пустелі похмурого вигляду. Рослинність була не така вбога, як на неторканих просторах «хвилястої» прерії. Частіше траплялися купи дерев, а на півночі, скільки сягало око, ламаною лінією простяглися ліси. В долині то тут, то там видніли прикмети примітивного землеробства — занедбані грядки з овочами, які швидко ростуть і достигають на наносних грунтах. На самому краї цього плоскогір'я юрмилися десятки жител одного з племен кочовиків-сіу. Ці легкі будівлі стояли безладно. Єдине, на що зважали, вибираючи місце для житла, — це близькість води; але часто нехтували й цією важливою умовою. Здебільшого хатини ліпилися над урвищем, аде чимало розташувалось осторонь: здавалося, неосвічені господарі спорудили їх на першому-ліпшому місці, що впало їм в око. Стійбище не було військовим табором — ані сама місцевість, ані сяка-така огорожа не захищали його від несподіваного нападу. Воно було зусібіч відкрите, зусібіч приступне, і єдиною природною перепоною на підступах до нього була річка. Коротше кажучи, стійбище виглядало так, ніби його мешканці затрималися тут довше, ніж збирались, і тепер готувалися до поквапливого, а може, й вимушеного відходу.

Це була тимчасова стоянка частини племені, яка під проводом Маторі вже давно полювала на мисливських угіддях, що лежали між володіннями його народу і землями войовничих пауні. Житла — високі, конічні, примітивні будівлі — були вкриті шкурами. Перед дверима кожної оселі, — якщо можна назвати дверима отвори, — на тонкій жердині висіли щит, спис і лук господаря. Під жердиною лежало безладною купою різне хатнє начиння його дружини — або двох чи трьох дружин, залежно від того, був то простий воїн чи видатний сміливець, а ще то тут, то там з жорстких луб'яних пелюшок визирало кругленьке спокійне личко немовляти, що його колисав вітер у сповитку, прикріпленому ременями з оленячої шкіри до тієї ж таки жердини. Більші діти весело бавилися, перекидаючись, причому хлопчики вже виказували ту владність, яка згодом стає характерною ознакою поведінки мужчини-індіанця стосовно до жінки. Юнаки збиралися в долині, де випробовували свою молоду силу, приборкуючи диких коней, що належали їхнім батькам: і часом та чи та недбайлива дівчина кидала свою роботу, аби крадькома помилуватися їхньою шаленою, нетерплячою відвагою.

Все це становило нібито звичайну картину буденного життя стійбища, яке було впевнене у своїй безпеці. Але перед самими житлами купчилися люди, здавалося, схвильовані якоюсь непересічною подією. Кілька старих і злісних карг, тримаючись гурту, були готові, коли треба, своїми хрипкими голосами підбурити нащадків на жорстокі діла, любі їхньому серцеві не менше, ніж котрійсь римській знатній дамі бої та смерті гладіаторів. Чоловіки стояли двома гуртами, відповідно до своєї доблесті та слави.

Хлопці, які досягли того непевного віку, коли їм уже дозволяли полювати, але, зважаючи на брак досвіду й розсудливості, ще не допускали на стежку війни, тинялися навколо юрби і, дивлячись на жорстоких воїнів, що були для них взірцем, намагалися наслідувати їхню поважність і стриманість — риси, які згодом повинні були стати головною прикметою їхніх характерів. Кілька молодиків, котрим уже доводилося чути лютий бойовий клич, наважилися підійти ближче до ватажків, але втручатися в розмову не сміли, не знати як потішені тим, що їм дозволено слухати мудрі слова, які злітали з вуст таких шанованих людей. Дорослі рядові воїни поводилися впевненіше, без вагань ставши поруч з менш уславленими ватажками, хоч і не насмілювалися заперечувати думку когось із визнаних відчайдухів або ж піддавати сумніву розумність заходів, що їх пропонували мудріші радники племені.

Між самими ватажками була разюча несхожість. Вони ділилися на два гурти: ті, хто відзначався фізичною силою та бойовими подвигами, й ті, хто завдячував свою славу скоріше мудрості, ніж військовим заслугам. Перших було значно більше, і мали вони куди більшу владу. Це були статурні і гордовиті чоловіки, а їхні суворі обличчя здавалися ще лютішими від тих знаків доблесті, що їх грубо накреслили на них руки ворогів. Тих же, хто доскочив верховенства завдяки своїй духовній вищості, було надзвичайно мало. Вони вирізнялися швидкими, жвавими очима, недовірливістю, що відчувалася в їхніх рухах, а також палкою переконливістю в тих гнівних суперечках, що час від часу вибухали на цій раді.

Посередині кола, що його утворили ці вибрані радники, видніла постать стурбованого, але на вигляд спокійного Маторі. У його зовнішності та вдачі поєдналися всі визначні риси всіх інших ватажків. Свою владу він завдячував як гострому розумові, так і неабиякій фізичній силі. На ньому було не менше рубців, ніж на найстаріших воїнах його племені; вся його мускуляста постать аж пашіла здоров'ям, а мужність його була незрівнянна. Найзухваліші воїни опускали очі перед грізним поглядом цього чоловіка, наділеного такими рідкісними фізичними й духовними якостями. Відвага й розум поставили його над іншими, а час певною мірою освятив цю вищість. Він так вправно навчився поєднувати владу розуму з владою сили, що в якому іншому суспільстві, де можна було б повністю застосувати свою енергію, цей тетон, певне, став би завойовником і тираном.

Трохи осторонь від юрмища індіанців стояли люди, зовсім не схожі на них. Вони були вищі на зріст і значно м'язистіші, і риси їхніх засмаглих від американського сонця облич виказували саксо-норманське походження. Дослідникові, що вивчає такі проблеми, було б цікаво простежити ті відмінності між нащадками західних європейців та найвіддаленіших на схід азіатів, що збереглися й тепер, коли обидва народи, ставши в перебігу історії сусідами, мають багато спільного у своїх звичаях і характерах. Мова йде про скватерову родину. Вони стояли з байдужим виглядом,