Читати книгу - "Бог Світла"

Одне повторюється незмінно у всіх цих легендах: якось у присмерку, коли їхав він на коні понад берегом річки, злетів до нього невідь-звідки великий червоний птах, і був його хвіст утричі довший за тіло.

І ще до світанку покинув він Кайпур, і більш його ніхто ніколи не бачив.

І ось запевняють одні, що поява червоного птаха та його від’їзд — то всього лиш збіг обставин, і зовсім не пов’язані вони між собою. Кажуть, пішов він у пошуках ще не звіданого уповні супокою, дарованого шафрановим одіянням, бо вже виконав усе, заради чого вертався у світ, і встиг притомитися від бучної слави своїх перемог. Може, птах нагадав йому просто про швидкоплинну минущість пишноти і смертної слави. А може, й ні, коли вже на ту пору вирішив він покинути світ.

Інші кажуть, ніби не вдягав він більш шафранової мантії, а птах був посланцем Сил Вищих Над Життя, що прикликав його назад у Нірвану — знову спізнати Великий Супокій, вічне блаженство, слухати, як співають зорі над берегами неозорого океану. Вони кажуть, що перейшов він через Міст Богів. Кажуть, він не вернеться.

Інші твердять, що змінив він свою подобу і досі пробуває межи людей, береже й напучує їх у дні розбрату, боронить простолюд од гноблення можновладцями.

Дехто ж запевняє, що справді птах був посланцем, але не з потойбічного світу, а з цього ж, і що ніс він звістку не йому, а держальнику Громоваджри, Царю Індрі, тому, хто зазирнув в очі Смерті. Ніхто ніколи доти не бачив отих червоних птахів, хоча, як нині відомо, водяться подібні до них на східному континенті, там, де провадив Індра війни з відьмами. Якщо ж була в пломінкій голівці птаха іскорка розуму, він міг донести з далекого-предалекого краю прохання про допомогу. Згадаймо, що Пані Парваті, яка була колись Самові за жінку чи матір, сестру чи дочку, а може — всіма ними одразу, утекла туди з Небес, коли уздріли їх примарні кицьки Канібуррхи, — аби жити серед тамтешніх чаклунок, з якими вона родичалася. Коли ж приніс птах таку звістку, то — не сумніваються оповідачі цієї історії — негайно вирушив він на східний континент, аби вберегти її та захистити от бодай-якої напасті.

Отакі-то чотири версії легенди про Сама та Червоного Птаха, Що Провістив Його Відбуття, — як оповідають її, кожне на свій лад, моралісти, містики, суспільні реформатори та романтики. Будь-кому вільно, наважуся я додати, обрати будь-яку з цих чотирьох версій до любої собі вподоби. Тільки при цьому варто не забувати про той достеменний факт, що на західному континенті подібних птахів не знайдено, тоді як багато їх, певно, водиться на східному континенті.

Приблизно через півроку покинув Кайпур і Яма-Дхарма. Нічого певного не відомо про ту пору, коли Бог Смерті полишив цей світ, і більшість смертних вважає це цілком достатньою інформацією. Дочку свою Мургу він оддав під опіку Ратрі й Кубері, і коли вона виросла, то стала жінкою разючої вроди. Можливо, вирушив він на схід і, може, навіть переплив через море. Бо живе десь у чужих краях легенда про те, як Один у Червоному виступив проти поєднаної могуті Сімох Князів Комлата у краю відьом. Але достеменно про те знаємо ми не більше, ніж про справдешній кінець Бога Світла.

Та озирнися довкола…

Смерть і Світло — завше і всюди; вони то накочуються хвилею, то відступають, змагаючись; вони присутні в межах і поза межами Примарного Сну Безіменності, що є світом; вони випалюють у Сансарі слова, творячи, либонь, щось дивовижно прекрасне.

А поки що ті, хто носять шафранові одіяння, і далі медитують над Шляхом Світла; і ходить щодня дівчина на ім’я Мурга до Храму, аби покласти в присмерку його святилища ту єдину офіру, що її він приймає, — квіти.

Примітки

1

Маєвська Лариса Никандрівна — філолог-зарубіжник. Закінчила факультет романо-германської філології та аспірантуру при кафедрі історії зарубіжних літератур Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка. Працювала видавничим редактором. Нині працює в галузі художнього перекладу та літературознавства. Автор статей з історії іспанської літератури XIX ст. Перекладає з англійської та іспанської мов. У її перекладі вийшли новели Едгара По, Курта Воннегута, Артура Кларка, Рея Бредбері, Хуана Рульфо, Орасіо Кіроги.

2

Сарасваті — богиня мудрості та красномовства.

3

Тримурті — божественна Трійця з триєдиною функцією: Брахма — творець світу, Вішну — його охоронець, Шіва — руйнувач.

4

Атман — душа.

5

Аватара (букв.: «Той, що зіходить») — наділена повною або частковою владою інкарнація (втілення) Бога, що спускається з духовного царства до людей, аби виконати певну місію.

6

Богами з машини (лат.).

7

За ведичною міфологією, жива істота, коли вичерпується її добра карма, спускається на землю у вигляді дощу, далі стає зерниною, що, з’їдена чоловіком, перетворюється на сім’я, яке запліднює жінку; і таким чином послідовно відроджується людська форма життя, аби знову вернутися на матеріальний шлях і нескінченно повторювати той самий цикл.

8

Майя, ілюзія — енергія Всевишнього, яка змушує живу істоту забути про свою духовну природу і про божественне; це також магічна сила, здатність божества до метаморфози, зміни свого вигляду шляхом перевтілення в інший вид.

9

Демони — нижчі божества, злі духи, вони змагаються з богами і ворогують з людьми. За лихі вчинки або через прокляття на демона може перетворитися людина, якщо вона нехтує приписи Священного (ведичного) Письма; єдина мета її життя — гонитва за матеріальними насолодами; і що більше вона підпадає під їхню владу, то виразніше виявляється її демонічна природа й невіра в Бога.

10

Кама — в давньоіндійській міфології бог кохання. Нехтувати його дарами вважалося тяжким гріхом.

11

Індра — цар усіх райських планет і бог дощу.

12

Крішна (букв.: «чорний», «темний», «темно-синій») — в індійській міфології — аватара Вішну. Колір його тіла порівнюється з кольором дощової хмари, рятівної від смертоносної спеки. Образ його багатозначний і поєднує в собі як добре, так і лихе. Популярна тема деяких легенд — любов пастушок до юного Крішни. Зачувши його сопілку, вони кидають своїх чоловіків та домашні справи, біжать до нього і танцюють з ним у