Читати книгу - "Місто біля моря"

Наче чавунна чушка звалилась у мене з плечей. Спасибі Турунді! Все буде гаразд. Зараз можна було вже не сумніватися в тому, що всі чавунні частини жаток будуть відформовані і залиті як слід.

Почали точно о першій годині.

Зашипіло всюди біля машинок стиснене повітря, зачервоніли розжарені плитки під моделями. Леза лопат врізались у піщані купи, і звідти повалила густа пара.

Ми заздалегідь домовились, що зі мною в парі буде формувати шестерні Коля Закаблук. І з того, як, не дивлячись, він закрутив гвинти, що притискали опоку до чавунної рамки, я пересвідчився зайвий раз, що формування йому знайоме здавна.

Не встиг Коля набити першу опоку, як ми почули буркотливий голос Науменка:

— Ей-ей, молодче! Не займай чужого місця. Підірвешся — і знову захворієш. Без тебе упораємось!

З цими словами Науменко відсторонив Колю від машинки і, перевіривши, чи надійно закріплена опока, з розмаху опустив у димучу піщану суміш гострий клинчик набійника.

— Нічого, Колю, не журись! — заспокоїв я мого невдачливого напарника. — Ми з дядею Васею поформуємо, а ти погуляй. Або знаєш що? Покажи краще Коломійцю, як пісок просівати. Або ось що: підносьте до машинок плитки, щоб ми не відривались. Бо часу в обріз!

Микита теж не лишився осторонь. Хіба міг він, з його неспокійною вдачею, безтурботно спати цієї ночі, знаючи, Що молоді ливарники почали робити жатки для придністровської комуни?

Далеко над Дністром колосяться густий сріблястий овес, сизувате жито, пшениця, ячмінь. Наближався день збирання врожаю. Не можна було гаяти ані хвилини!

Для нашого подільського гостя Микити я одержав у Федорка тимчасову перепустку. Коломієць дав згоду виконувати всяку роботу, яка буде йому під силу. Отож і став він бігати з цеху до палаючих коминків наввипередки з Закаблуком і вертався звідти, тримаючи в кліщах розжарені плитки для підігрівання.

Маремуха заохочував молодь у себе в столярному цеху, щоб понадурочно і безкоштовно зробити дерев’яні частини машин. Сашко Бобир тієї ночі теж прийшов зі мною в ливарню, щоб подати першу слюсарну допомогу в разі якоїсь поломки.

А дядя Вася, я відчував це, був дуже невдоволений чимось. Він усе бурчав собі під ніс і чомусь-то зітхав, а потім не стерпів і сказав мені:

— Ах ти, жаль який! Спізнився трохи. І все через стару! Казав їй: розбуди опівночі. А вона сама проспала. Я глянув на годинника — пів на першу. І в порту першу склянку пробили. Поки лице сполоснув, поки одягнувся, а ви вже і застукотіли!..

— Дарма, дядю Васю! І так упораємось до початку роботи, — заспокоював я старого.

— Не в тому справа, що упораємося! Справа ж громадська! А для громадської справи і тим паче запізнюватись соромно. Я не Кашкет, у мене вовчої думки ніколи не було. Я з усіма спільно жити хочу!

Ніколи так радісно не працювалось, як цієї ночі! Нема чого гріха таїти — в звичайні дні ні-ні, та й підраховуєш у думці, скільки заробиш, і якщо до шабашу звичайна норма перевиконана, підеш додому веселий. Сьогодні ж вночі ми працювали для громадської справи. Зусилля наші були радісні, легкі, одна рука випереджала другу, і ноги самі несли на плац.

Через три дні ми зайшли разом з Микитою і Головацьким у малярний цех. Запахи оліфи і скипидару зустріли нас іще в тамбурі. Багато новеньких жаток стояло в просторому цеху і чекали, поки їх відправлять.

У світлі опівденного проміння ми швидко впізнали наших п’ять жаток. Та й неважко було відшукати їх серед сотень інших машин: на борту кожної жатки, зробленої для придністровської комуни, красувався значок Комуністичного Інтернаціоналу Молоді. А трохи далі, під фабричною маркою, молоді малярі акуратно вивели два рядки з нашої улюбленої, дуже розповсюдженої на той час пісні:

Наш паровоз, вперед лети!

Зупинка у Комуні!..

І під словами цієї пісні, що звучали, як лозунг, дрібнішими літерами було виведено: «Комсомольській комуні імені Ілліча від робітників машинобудівного заводу імені Петра Шмідта».

Транспортний відділ заводу обіцяв відправити комунарам жатки з першим товарним ешелоном після півночі.

Де Печериця?

Після огляду жаток, готових до відправки, я запропонував друзям і нашому гостю сходити на косу. Давно ми збирались піти туди самі, а сьогодні і привід був хороший. Вечір був погожий, з легеньким вітерцем, що повівав із степу у відкрите море.

Усі оці дні, заповнені тривогою, поки в заводських цехах обробляли відлиті нами деталі, море штормувало. А сьогодні на світанку хвилювання втихло, і нам удалось без особливих труднощів дістати на причалі ТРНАВ[8] легкий біленький тузик.

Маремуха з Микитою сіли загрібними, а я взявся за румпель. Тільки Сашко спочатку байдикував і, знявши тапочки, сидів, звісивши ноги з форштевня.

Змінюючись по черзі на довгих ясеневих веслах, через годину ми уткнулись в піщану обмілину коси між курортом і маяком.

Привільно і безлюдно було тут. Обабіч коси розстилався вкритий жмурами водяний простір, розділений лише невеличкою, вузенькою смужкою надзвичайно чистого сріблястого піску.

Місто ледве видно було: присадкувате, схоже здалека на велике приморське село, воно розтяглося маленькими своїми будиночками від Лисок до Матроської слобідки. На краю коси, що простяглась до хвилеріза, праворуч височів білокамінний конус маяка. Багато, мабуть, праці вкладено було, поки збудували його там на хисткому піску, коли й тут перешийок був такий вузький, що штормова хвиля вільно його перехльостувала.

Грузнучи в сухому піску, як у засіках з пшоном, ми витягли тузик із води, і Маремуха проворно почав роздягатися.

Як гусак, що пробує силу своїх крил, Микита кілька разів змахнув руками, глянув, мружачись, на рожеве сонце і по-хлоп’ячому кинувся до води. Наздоганяючи Коломійця, кинулись і ми в море, яке грало блискітками сонячного проміння.

Приємно було купатися тут, на широкому морському роздоллі! Чиста, як у степовій криниці, тепла вода. Дно, вкачане хвилями затихлого вранці прибою, було все в маленьких піщаних складках. Солонуватий і такий приємний вітерець ледь віддає запахом риби і гниючих водоростей. А як ляжеш на спину — бачиш, як десь біля берега високо в небі тремтить повислий над приморським степом кібець. Вишукує здобич, шельма, та все не може вирішити, на кого б кинутися йому з висоти.

Викупались ми на славу, і коли, мокрі і стомлені, похитуючись, вибрались на берег, Коломієць став робити гімнастику. Він до хрускоту в кістках розводив руки, крутив кистями, і хоча нас обвівав ніжний бриз відкритого моря, здавалося, наче ми розкошуємо на дозвіллі з Микитою на нашому Поділлі. Згадалось,