Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Юлія, або Запрошення до самовбивства 📚 - Українською

Читати книгу - "Юлія, або Запрошення до самовбивства"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Юлія, або Запрошення до самовбивства" автора Павло Архипович Загребельний. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 83 84 85 ... 109
Перейти на сторінку:
безнадійно, вічно самотньою, спершу вирвавшись з дикого світу, а тоді знов поєднуючись з ним неминуче і безповоротно. То, коли так, може, природніше було б і жити диким життям? У нас у Києві, може, найзнаменитіша в світі Києво–Печерська лавpa. Лавра означає великий монастир з особливим статутом. Але Печерська — це печери, це видовбані в київській глині тисячу років тому печерки–сховища, куди втікали від принад і всього зла світу схимники, які, замуровуючись там, сподівалися знайти праведне життя. Куди ж вони втікали — в святість? В підземелля, в глину, в первісний світ, у дикість. То, може, святість і дикість — це те саме? І, може, їх не слід розділяти, як, скажімо, розділяють тварин на травоїдних і м’ясоїдних. Всеїдна людина, всеїдні домашні тварини, а над усіма ними найвсеїдніша свиня, що за своєю біологічною будовою найближча до людини. Людина ж страшна у своїй всеїдності, надто чоловіки, які кидаються на жінок за принципом «аби жінка».

— Ти, звичайно, не такий?

— Уяви собі.

— І що ж ти — м’ясоїд чи травоїд?

— Ну, як сказати…

— А я — трава чи м’ясо?

— Ти над цим. Над усе.

— їжа богів?

— Можна сказати й так.

— Почув би це мій морський майор!

— Пробач. Це хто?

— Ну, хто, хто? Мій чоловік!

— Ти мені про нього ще нічого…

— Нічого, нічого! А про Хомухіна ти що–небудь знаєш?

— Хомухін ніщо.

— Чому ти так думаєш?

— У нього, по–моєму, штук шість цілунків, і він те й знає, що зранку до вечора прислухається, як у них перетравлюються ікра, балики, жульєни, шашлики, біфштекси, ростбіфи, курчата табака, люля–кебаби…

— Ти вже встиг зауважити, що він, крім кефіру, обожнює баранину?

— А в нього баранячі очі!

— Ох, які ви всі хоробрі перед голою жінкою! А де ти був, Шульга, коли дурненька випускниця Ленінградської політехніки, познайомившись на танцях з курсантом військово–морського училища, вискочила за нього заміж і, як вірна радянська жона, поїхала разом з ним туди, де пасуться олені, де на все небо виграє північне сяйво, де в холодному морі плавають тюлені й атомні підводні човни, а в сотвореному чи то Сталіним, чи Микитою Хрущовим городі Сєверодвинську ці підводні човни клепають? Ну, звісно ж, ти скажеш, що нічого не знав і не міг знати, бо секретність, державні таємниці, трам–тарарам, ти був як усі, ти ховався під отим цирковим куполом шапіто всезагального незнання, ти робив собі кар’єру, насолоджувався життям у його прекрасних щоденних виявах (я недурна жінка і можу уявити, що в Києві можливості для цього коли й не в мільйони, то принаймні в тисячі разів більші, ніж у Сєверодвинську!), а в цей час я з моєю вищою освітою рабствувала перед нікчемами з адміральськими погонами, а мій нещасний Боря, задихаючись од нестачі кисню, сидів під арктичною кригою, тримав під прицілом своїх атомних ракет Аляску, Канаду, Каліфорнію, до самої Мексики, Гватемали і вічно нейтральної Коста–Ріки… Ти що–небудь знаєш про це, Шульга?

— Не знаю і не хочу знати!

— Але ж це наше життя!

— Яке життя? Імітація. Зрозумій: ти вища за все оце так зване життя.

— Ах, вища! Ах, як це прекрасно! А чи знаєш ти, Шульга, як мені довелося жити заради так званої любові за полярним колом? Ти знаєш, що таке полярне коло?

— Я знаю, що таке ти.

— І що ж це таке?

— Це знада, зваба і згуба.

— Тебе слід було б перейменувати, якось на «З», — так ти любиш ці ідіотські слова! Отже, не Шульга, а Зульга. Як?

— А ніяк. Шульга — це тільки в нас тепер означає «ліворукий», а в прадавніх шумерів Шульга був найславетніший цар. Сім або десять тисяч років тому. Тисячоліття тут не мають значення.

— Зате ти маєш зі своєю дикою потенцією.

— Ну, це для історії байдуже. Це просто полиновий світ… Полин–трава… У нас вона зветься євшан–зіллям, це наша незбагненність і наш відчай…

— Чому ти звешся Шульга, а не Євшан? І чому жоден з українців не здобувся на таке ім’я? Чи, може, я дурна і нічого не знаю? Скажи мені: був у вас бодай один українець з таким прізвищем: Євшан?

Він накинувся на неї, на її дикі хащі з своєю первісною дикістю, він ні про що не питав і не хотів відповідати на будь–які запитання, здивування і неусвідомлення, далі й глибше, геть усе людське, геть, пріч, до бабуїнів, павіанів, орангутангів, у темнощі, в каламуть, у хаос, бо тільки там блага надія на вибавлення, і, може, нарешті (нарешті, нарешті!) болісні розшматування його душі, породжувані безконечною жаждивістю, яка вічно впирається в межі дозволеного і можливого, чудодійно припиняться оцим безумним зануренням в ніщо, в мільйонні безодні жіночого повабу, де все знищується, щоб народитися, і народжується, щоб негайно знищитися, де зустрічаються і зіштовхуються всі крайнощі, спалахи, вибухи, нелюдська енергія і прострація, жертовність і жадоба обпадання, ненависть, ніжність, радість і печаль, мудрість і безумство, життя і смерть.

Вони були над просторами, над світами, над усім можливим і неможливим, залізний поїзд десь далеко внизу під ними гримів, стогнав, рвався на волю, а сталеві рейки не пускали, і поїзд бився у відчаї, а відчаєні душі, замкнені в ньому, билися у відчаї ще безнадійнішому, і безнадійно чужа та водночас і найрідніша своїм неповторним тілом жінка вистогнувала під Шульгою, знищувалася, але тільки на мить, потопала й виринала і хотіла жити, радіти, насолоджуватися веліннями, бо жінка — цариця життя, а всі так звані закони природи і закони всіляких держав (який глум і яка ницість!) — ніщо, як чоловіча нікчемність, кинута богами до жіночих ніг.

— О, яке щастя і нещастя! — стогнала Юлія. — Ти можеш зупинити цей поїзд, Шульга? Я не хочу до Москви, я не хочу, я не можу, я не мо!.. Зупини, затримай, ти ж енергетик, затр–р!

Він став чарівником, магом, великим чудотворцем, він володів космічними силами і необмеженою владою над усім сущим, над часом і простором, він зупинив час і знищив простір, і тепер залізний нічний поїзд безсило й безпорадно кружляв в енергетичному кільці між сонними містами і сонними водами, поїзд ще був залізний, і ці двоє в ньому ставали залізними і самознищувалися в залізі, опинившись всередині самих себе, в самому центрі внутрішнього стану, непевності, розгубленості, запаморочення, і вже

1 ... 83 84 85 ... 109
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Юлія, або Запрошення до самовбивства», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Юлія, або Запрошення до самовбивства"