Читати книгу - "Ольвія"

– Я не можу піти… Мене не пускає плач Лікти. Послухай, правда ж, вона плаче?.. Чуєш, чуєш?..

– То виють вовки, яких перси возять у великій клітці. Непокірних вони кидають на поталу вовкам.

– Вовки… Всюди вовки…

– Ходімо, допоки північ.

– Ні, Ясоне, я не піду. Я чую, як плаче Лікта і кличе мене…

– Я розумію… Ти… ти не хочеш іти зі мною. Але ти мусиш застерегти скіфів. Може, вони нічого й не знають про персів? Ти попередиш Тапура. До всього ж він твій чоловік.

– Тапур?.. – Ольвія зробила крок і відразу ж спинилась. – А Лікта?

– Ти відомстиш за її смерть.

А сам подумав, що заради спасіння Ольвії він ладен рятувати навіть Тапура, свого найлютішого ворога. Аби лише Ольвія жила, аби він знав, що вона є у світі…

– Перевдягайся, прошу тебе. Часу у нас зовсім обмаль.

Ясон вийшов з юрти, щоб прислухатись до тиші, а коли повернувся, то в юрті стояв перед ним у плащі й шоломі молодий і гарний воїн… Тенькнуло в Ясона серце, але він стримав себе і сказав нарочито безбарвним голосом, навіть дещо аж сердитим.

– Слухай мене уважно. Ти мовчатимеш всю дорогу, говоритиму я. Коли що… будеш видавати себе за німого. І ще одне: на виході з табору нас зустріне дозор. Нічим себе не видавай. Я знаю таємне слово… Ну, а решта… решта – як повезе. Щастя нам, доле. Коли судилося ще жити – поживемо.

Розділ сімнадцятий

Ольвіє, я люблю тебе, Ольвіє!

Ясон виглянув з юрти.

Впевнившись, що сполоху немає, міцно взяв Ольвію за руку, відзначивши про себе, що рука її дуже холодна, наче нежива.

– Ти будеш жити, – палко прошепотів він. – Я роздмухаю в тобі вогонь життя!..

Дві постаті вислизнули з юрти і наче розтанули у темряві. Над перським табором висіла темна, задушлива ніч, тільки десь далеко, напевне, на сході, краяли чорну завісу ночі швидкі темно-сині блискавиці, і тоді здавалося, що на небі виростають велетенські дерева з корінням. Приглушене віддаллю, ледве долинало відлуння далеких громів.

– Над Скіфією гроза… – прошепотів Ясон.

Ольвія стрепенулась, вчувши оте: «Над Скіфією гроза», і мовби аж ожила. Глянула на небо, і здалось їй, що в обрисах блискавиць, котрі одна одну змінювали на небі, бачить вона образи воїнів, що встають над Скіфією.

– Квапся, – смикнув Ясон її за рукав. – Кожна згаяна мить обернеться проти нас.

Перебігли до сусідньої юрти, де стояло четверо чи шестеро коней, прив'язаних до вбитих у землю паколів. Ясон відв'язав двох коней, накинув їм на спини чепраки, допоміг Ольвії сісти, сам сів. Хвилю чи дві обоє сторожко прислухалися, а далі рушили вже спокійніше. У таборі на них ніхто не зверне уваги, їдуть серед ночі вершники, значить, так і треба. Може, міняються дозори, може, ще куди. Але всюди чулося дуже хропіння, пирхання коней, якісь шерхоти, стогони… Наче хтось когось душив і не міг задушити… Іноді лунали крики, якісь різкі команди, і знову все стихало й хрипіло та пирхало в пітьмі.

їхали вузькою вуличкою поміж наметами і юртами воєначальників, раз у раз обминали сонних вояків, котрі спали просто неба, петляли то праворуч, то ліворуч поміж згаслими багаттями, возами й худобою та ворохами якогось скарбу, аж доки не виїхали на ширшу вуличку. Невдовзі почулися людські голоси. Ясон глянув на Ольвію, приклав пальця до губ, посміхнувся заспокійливо.

З-за намету вийшли три постаті в панцирах і загородили списами дорогу.

– Хто? – почувся різкий окрик. – Куди серед ночі зібралися? Тікаєте? А хто буде із скіфами битися?

– Дозор, – коротко відповів Ясон. – Послані для підсилення зовнішніх засад.

– Таємне слово?

– Веретрагна – бог грому, – одказав Ясон.

– Мітра – бог сонця, – відгукнулися дозорці. – Проїжджай!

Ясон полегшено зітхнув, коли варта лишилась позаду.

Але ще довго петляли поміж купками сонних вояків, котрі, як рухались похідними колонами, так і спали, – сотнями. Десять великих купок – тисяча, за нею коні, повозки, верблюди, бики, шатра сотників та тисячника, і знову десять купок сонних – тисяча, і за нею коні, повозки, худоба, шатра…

Довго петляли поміж сонними тисячами, і здавалося, що їм не буде кінця-краю, а на сході все дужче й дужче гриміло, цвіркали блискавиці, освітлюючи на мить табір… Іноді хто-небудь з вояків зводив голову із щита, сонно дивився на двох вершників, потім на грозу і вкладався спати, натягнувши на голову край накидки чи плаща… Та ось уже під'їхали до виходу з табору, котрий був оточений трьома рядами возів. Обабіч вузького проходу горіли сторожові багаття, і відблиски вогню танцювали на широких наконечниках списів. Тут варта була численніша і добре озброєна. Ольвія відчула, як їй враз стало жарко. Дозорці витягували з піхов мечі. Троє з них скочило на коней і кіньми загородили прохід.

– Стій!! Хто такі?!! – наче тріснуло в темряві ночі. – Люди чи злі духи?

– Воїни великого царя царів!

– Тут усі воїни царя царів! – буркнув дозорний. – Куди?

– Перевірка дозорів на березі Істру, – відказав Ясон і хотів було рушити, але почувся крик:

– Стій, ач який швидкий!

Високий і довгобразий вершник, увесь закутий у панцир, на якому грали вогняні відблиски, придивлявся до них підозріло і поволі підносив Ясону спис до обличчя.

– Яка ще перевірка? – роздратовано вигукнув він. – Ось проштрикну твою башку, і буде тобі вся перевірка. Кажи, куди зібрався серед ночі?

– Облиш, Кір, – озвався другий дозорець і смачно, з виляском позіхнув. – Хай вони скажуть таємне слово, а там – побачимо.

– Вайю – бог вітру, – сказав Ясон.

– Диви-и… Знає… – здивувався високий і прийняв списа. – Атар – бог вогню. Провалюй!

Ясон і Ольвія, аби не викликати підозри, повільно проїхали в тісному проході і, лише опинившись по той бік табору, пустили коней трохи швидше, спершу прямуючи до того місця, де йшло будівництво мосту.

– Чому вони такі підозрілі? – вперше за всю дорогу озвалася Ольвія. – Он скільки їх багато, сотні тисяч, а ніби когось бояться.

– У чужому краї, коли десь попереду ворог, у війську мусить бути порядок. Перси певні, що скіфи слідкують за ними і навіть зроблять спробу заслати своїх вивідників. Та й взагалі: похід є похід, а військо завжди сильне порядком і дисципліною.

І вони надовго вмовкни.

За табором було трохи видніше і не так душно. Від ріки повівав легенький вітер, де-не-де блимали зорі, але по той бік ріки, у скіфських степах, як і перше, гриміло й блискало. Біля мосту горіли багаття, чулися голоси, цюкання сокир.

– Спішать перси із мостом, – сам до