Читати книгу - "Криничар"

Ми сміялися. Але що ховалося за моїм сміхом, знав лише я сам. Напутній лист Гречина загубився, коли мене провадили сюди. Але ті словесні поради я пам'ятав, як «Отче наш». Тепер відновлював у пам'яті й хитромудрий стрій чисел. Засинаючи під очеретом, хапався нутряним зором за їх ниточки й снував павутину, наближену до тієї, яку намережив для мене мудрий дидаскал із Паланку. Числа мали ув'язати, замкнути з єдине кільце мій замір.

На що й на кого міг я спертися тут, у ворожій чужині? Хіба що на вимуштруване своє терпіння («Стій, поки під ногами трава виросте») і на гору. Так, на гору. І я твердо вперся в неї плечима. А допомогло небо. Добре, що не тільки шапка, а й дах мій був дірявий. Ночами я блукав очима зоряним небом, перебираючи тремкі іскристі крихти. Коли очі втомлювалися, одні звізди пригасали, а інші засвічувалися ясніше, наче блимали мені якоюсь підказкою. Так я відновлював Гречинову картку, а вже її уявно накладав на Шібабову гористу посілість. І малював трісочкою на долівці свою мапу. Все сходилося. Втративши вогонь, я бавився з попелом. І гра виявилася вартою свічок.

Тепер я часто залишав у горнятку для Дори камінці ‒ холодні осколки пречистого льоду. «Як вони зародилися?» ‒ зворушено допитувалася вона. ‒ «Як? Сарничка вмочила копитця в жерело і розтрусила краплі. З них і наріс кришталь. Камінь росте. А може, якась дівчина там розгубила сльози…» ‒ «Хочу теж побачити оту криницю. Хочу напитися з неї губами, як у дитинстві». ‒ «Тоді вода «не ламається». Коли п'єш із землі, вода направду жива».

Липень гарячим язиком злизав зелену рунь на плоскогір'ї, спечене каміння зубами стирчало із закляклої рудої землі. Лише під скалою яскріли клапті трав'яної пазелені, напоєні близькою водою. На таке пахуче покривало і лягла, напившись, Дора. Я стояв над нею, як над прірвою, боячись ворухнутися. Внутрішня згага висушила їй губи, але очі волого блищали. Її пальці вгрузли в зело, а коліна звільна хиталися, поки поділ не ковзнув на живіт. Округлини стегон її були гладенькі й тугі, як молоді плоди хурми. А груди стриміли в небо білими голівками цукру з пупчиками родзинок. Спочатку обережно лягла на неї моя тінь, затуляючи тіло від сонцежару. Коли я нахилявся, з голови зірвався тюрбан і покотився вниз, як кокон шовкопряда.

«Дора, Дора, Дора», ‒ шелестів над її лицем мій гойдливий шепіт. Вона направду була сласною, як дора, котру в нашому краї дають з вином на причастя. Ощипок хлібця, що довго тане під язиком. Вона теж танула піді мною, зрошувала мене своїм джерелом, втягувала в потаємні глибини, кричала крізь закушений палець щось пронизливо-гортанне, ‒ і ущелина ковтала той жагучий крик.

«Доро, Доро, Доро… солодка проскуро мого гіркого чужинецького тривку…»

Кожен з нас нашіптував щось своє, накипіле, а гора прислухалася з рівною уважливістю до обох. Я ще більше прихилився до цієї гори за те, що пізнав на ній цю дівчину. Я полюбив цю чужу гору, як свою Латорицю. А з Дорою відтоді поділяв тишу ночей і радощі днів.

Мій тюрбан того разу далеко не закотився, сперся в улоговині ступінчастого схилу. Сукно освіжило долоню вологістю. Це був добрий знак, що засвідчував точність моїх розрахунків. Тут, в Ефесі, мовлять: вода влітку дорожча за плов. Третій місяць з неба не впало ні краплі. Наспів час для вирішальної бесіди з муллою Шібабом.

«Мені прикро звіщати це, ласкавий пане, але ваш колодязь порожній», ‒ сказав я йому одного гарячого полудня.

Він не здивувався: «Я цього чекав. Лише в пеклі колодязь Вейл бездонний, а мій уже пересихав не раз. Востаннє вісім літ тому. Ну що ж, віл спочине, а ти перебереш його роботу, носитимеш воду з платної громадської водойми. Хоча б для худоби, птиці і на полив городини. Ти з цим упораєшся, ти добрий водонос».

«Я ‒ криничар, ага Шібабе».

«Овва, чи не хочеш ти викопати глибший колодязь, ніж цей, котрий мій дід зі своїми братами копали чотири місяці?»

«Ні, я хочу дати вам воду раніше. Багато води і ліпшої».

Мулла скривив овечі губи в пісній гримасі: «Порожній збан дзвінко гримить. Чи, може, ти вмієш заклинати хмари?»

«Ні, я вмію знаходити воду. Я її знайшов і готовий продати вам».

«Що? Ти гендляр?»

«Мене вчили й цього. Перший секрет гендлю ‒ чесність. Я перед вами чесний. Пропоную вам воду взамін на свою свободу. Власне ‒ задурно. Бо що вартує для вас моя воля? Нічого. Але й для мене, на чужині і в нужді, вона скарб невеликий. Через те я хочу укласти з вами торгову спілку, яка також не вимагає від вас жодних затрат. Я готовий взяти в оренду на десять літ клапоть вашого гірського пасовища, де в цей час навіть дикій козі немає що вщипнути. А ціну дам ‒ як за родючу орну ріллю. До того ж весь дохід, який невдовзі дасть ця ділянка, ми ділитимемо навпіл. Я все залагоджуватиму власними силами і клопотами. Ви й далі будете спокійно правити в мечеті, читати книги і пити свій чай із горової води. Лишень вода ця прийде до вашого афтабе сама. Багато води, скільки треба… Ось мій перший внесок, ‒ я поклав на чайний столик свій щербатий, бувалий у бувальцях срібняк. ‒ За кілька тижнів після письмової угоди заплачу решту оренди за цей рік… Що на це скажете, мудрий Шібабе?»

Мулла сіканув мене звичною сталлю зі звужених очиць. На губах його зміїлася недобра усмішка: «Скажу, що твоя свобода, зухвалий гяуре, справді немає ніякої ціни. Та ще менше вартує мені попросити сина, аби за нахабство він забив тебе палицями. Що тоді будеш робити?»

«Що? Поцілую його руку».

«Чому?»

«Тому, що коли ти не можеш укусити караючу руку, то цілуй її. Так каже один із дервішів, що навідують вас».

«Суворо, але щиро. Буду щирим також. Я поважаю купців, торговцем був і наш милостивий пророк. Але ж ти пропонуєш якесь безглуздя: продавати мені мою ж