Читати книгу - "Людина біжить над прірвою"

І з якою гордістю це було сказано!

— Бачу, — сказав Максим.

— Звідки ж ти бачиш? — жваво зареагував лейтенант.

— Та так...

Лейтенант подивився на Максима якусь мить пильно, мовчки, водячи по ньому всьому очима, покрутив головою, а тоді підкинув орден у лівій руці та:

— Ну, добре. Якщо ти бачиш, то — міняємо, значить? За шматок паперу! Добре?

— Сховай, — сказав Максим. — Недобре. Хоч я й не сибіряк, але якби я мав папір, то й так би дав. Бо, я бачу, ти тяжко «його» заробив.

— Правда, — сказав лейтенант іронично й пригнічено. — Але як би ж його закурити? Душа, брат, уже вилйзить із тіла геть, як воша з мокрого кожуха. Понімаєш? Два дні й ріски в роті не було...

Тоді Максим згадав, що в нього ж є паляниця. Ціла паляниця! Вона вже геть розплескалась, як перепічка, але то нічого. Він витяг її з-за пазухи й простяг лейтенантові.

Враження від тієї паляниці було таке велике, мовби від якогось найбільшого чуда чи від наглого вибуху бомби. Перед тією паляницею поблідло все інше.

Салдат не витримав і радісно засміявся.

— Паляниця!

Але лейтенант узяв паляницю й дивився на неї, не вірячи своїм очам. Переводив погляд з паляниці на Максима, а потім знову на паляницю.

— їжте, — сказав Максим.

— А ти? — спитав лейтенант.

— Я не хочу.

Лейтенант миттю розламав паляницю. Він розламав її все-таки на три рівні пайки — собі, товаришеві й Максимові — й роздав. І відразу їхні щелепи запрацювали. Максим дивився з цікавістю, як вони мололи ту нещасну паляницю, і в ньому прокидалася заздрість — заздрість до їхнього хижого, вовчого апетиту. Власне, це була заздрість до самого того факту, що вони-от можуть їсти, а він уже їсти не може... А як хлопці скінчили, Максим розломив свою пайку надвоє й віддав і її на млин. Хлопці миттю змололи й її. Позбирали крихти й їх теж повкидали в рот. Для таких двох молотників цього було мало, але все ж таки...

— Знамените! — сказав лейтенант. — Знамените, брат!

— От здорово, спасибі вам! — сказав салдат і закліпав очима на Максима. — Я тільки не пойму, як же це так, що ви самі її раніше не з’їли, га?

— Буває, брат... — прошепотів Максим своїми репаними й смаглими, вже посмаглими від гарячки, губами й узяв грудочку снігу. Смокчучи її, зачепився поглядом за лейтенантів кашкет — і згадав тюрму й винахідливість в’язнів.

— Ви шукаєте паперу, хлопці, а папір при вас! — звернувся він до своїх нових друзів.

— Де?! — аж скинувся лейтенант.

— Ось тут, — постукав Максим пальцем по його козиркові.

— Та тут картон! Е-е, я вже дивився.

— Ану, давай його сюди.

Лейтенант миттю відірвав геть козирок «з м’ясом» і подав Максимові.

Максим обдер геть матерію — всередині був шматок білого дебелого картону. Але це якраз і було те, що треба. Обережно й пильно, настирливо взявшись до цієї кропіткої роботи, Максим розслоїв помалу картон на тоненькі, зовсім тоненькі листочки... Лейтенант і салдат аж заржали, зайшлися веселим, щасливим реготом.

— Ну, ти, я бачу, й сукин син! — ляпнув лейтенант Максима по плечі. — Якби я був Сталіном, я б тобі дав не тільки орден за це, а й звання «героя СССР». Де ти навчився такої премудрости? Га?

Максим промовчав. Навіщо йому знати, що такої премудрости можна навчитися тільки в сталінській же таки каторзі тієї «країни соціалізму», де видають ордени, що не варті навіть і шматка газетного паперу. Замість відповіді Максим скрутив козячу ніжку й наставив її по махорку.

Вони всі зробили по козячій ніжці. Але тут постала нова проблема — проблема вогню. У них не було вогню. Вояки об шарили геть усі свої кишені, бідкаючись — «були ж, ось тут були сірники», але нічого не знайшли. Нема! Тоді Максим витяг своє кресало й кремінь і попросив пошукати якоїсь вати з одежі. Вата знайшлася — на лейтенантові були ватяні штани...

І от вони заходилися кресати. Кресали всі за чергою. Дедалі все з більшим оскаженінням. Вони геть позбивали пальці й розтерзали, розскубли лейтенантові штани, але вогню не могли здобути. Бились, може, з півгодини. Нарешті лейтенант люто вилаявся й запропонував покинути. «Не буде діла». Він уже кинув кресати. Салдат теж уже випрягся. «То дурна, безнадійна робота». Лише Максим не здавався. Він з олімпійським спокоєм бив і бив у кремінь крицею, висікаючи снопи іскор, і не втрачав надії. Ба, він абсолютно був певен, що вата рано чи пізно, а таки загориться. Фокус полягає лише в тому, щоб вибрати хоч трішки сухої, не пропотілої вати. Він завзявся кресати доти, доки викреше, хоч би йому довелося кресати тут і до кінця свого життя.

— Покиньте, — сказав лейтенант. — Це безнадійна справа.

— Ні, — зітхнув Максим. — Якщо це безнадійна справа, то вибратися нам з вами живцем до хати — ще безнадійніша. Але те й друге в наших руках...

І кресав, і кресав.

І ось — вата нарешті задиміла. Викресав! Задиміли цигарки... Попливли хмарки тютюнового диму над «табором» трьох мандрівників.

— Е-е... — сказав роздумливо лейтенант, захлинаючись махорковим димом. — Ти, я бачу, зух!.. — і крутнув головою значуще. Допаливши одну козячу ніжку, він звернув другу та все дивився на Максима.

— Скажи, звідки ти є? — спитав нарешті.

Максим назвав своє місто.

— Он як? А ми ж звідти йдемо! А жінка є?

-Є.

— І діти?

— Синок... І дочка...

— Гм. А як звуть синочка?

— Борис.

Лейтенант про щось задумався. По хвилі:

— Гарне ім’я... Мого батька теж Борисом звали... І куди ж ти йдеш?

—