Читати книгу - "Черлені щити"

таку відстань, скільки око могло сягнути. На лівій руці кожного вершника — руський червоний щит, що проти ранкового сонця багрянів, мов стяг, і здалеку здавалося, що із краю в край широке Половецьке поле перегороджене тими черленими щитами. На срібних стружіях майоріли над військом барвисті Ігореві корогви, розвівалися знамена інших князів, тріпотіли на вітрі різнокольорові трикутнички прапорців, прикріплених до списів старших дружинників. Ряхтіла кінська збруя, блищали крицеві лати, сонцем горіли золоті князівські шоломи. Тішили і милували око різної масті коні — вороні, сірі, гніді, білі, карі, солові… Та все ж головним кольором, що впадав в очі, був багряний колір руських черлених щитів, — вони, мов мечем, розділили, перегородили навпіл зелений весняний степ…

Ігореві очі блищали захопленням. Оглянувшись, він вигукнув:

— Славуто, поглянь! Яке військо іде! Які соколи! Військо йшло бадьоро, гордо — милуватися справді було чим.

Перед ранньою обіднею[71] прискакали сторожові.

— Княже! За річкою — половці! Шикуються поспішно! А далі, за ними, — вежі з жонами та дітьми! А ще далі — стада, отари!

Ігор зібрав князів і воєвод.

— Браття, от і зустрілися ми з кочовиками. Видно, для них це несподіванка. Уряджайте полки до бою! Я зі своїм полком стану посередині, по праву руку від мене — брат мій Всеволод, по ліву — Святослав. Перед Святославом стане Володимир, а перед Всеволодом займуть місце ковуї. Наперед же виведемо від усіх князів стрільців добрих, щоб зав'язали бій!

На ходу перешикувавшись у бойові порядки, шість Ігоревих полків швидко пішли низиною на зближення з противником.

Ігор виїхав на пагорб, з якого відкрилася широка долина половецької річки Суурлик[72], назву якої руські воїни переінакшили на свій лад — Сюурлій, бо так легше було вимовляти. За річкою, на протилежному пологому березі, гарцювали на конях половецькі лучники-стрільці, далі стояли нерівними рядами полки, зібрані, видно, в поспіху великому, бо стрій їхній ламався, хвилювався, а ще далі, в полі, темніли на возах юрти-вежі, метушилися жінки й діти, зганялися стада й отари.

Ігор здибив гарячого коня, показав мечем на ріку.

— Браття, сього єсми шукали! А потягнемо!

Полк стрільців, Святославів і Володимирів полки та ковуї швидко помчали до берега. Половецькі лучники випустили в них через річку по стрілі, не завдавши, однак, нікому ніякої шкоди, а потім, побачивши, що руські полки з ходу пішли в наступ, повернулися назад і помчали до своїх.

Тут, на полі, за Сюурлієм, зав'язався короткий, але гарячий бій. В атаку пішли чотири полки, що складали по кількості воїнів більше половини всього війська. Ігор і Всеволод поволі йшли позаду, готові допомогти тому, кому така допомога була б потрібна.

Випустивши рій стріл, руські стрільці вийняли мечі, зімкнули ряди і з голосними криками кинулися на половців. Володимир поспішив за ними. Святослав почав тіснити праве крило противника, ковуї налягли на ліве.

Половці прийняли удар, намагаючись прикрити свої вежі з жінками і дітьми. Та відразу ж були збиті з місця і покотилися назад. Охоплені жахом, зрозумівши, що утриматися не пощастить, вони проскочили мимо веж, не зупиняючись і кидаючи все своє добро та рідних напризволяще. Три руські полки — Святославів, Володимирів і Ольстина Олексича — рубали їх, брали в полон, а потім стрілами розсипалися по полю, захопили вежі з красними дівчатами та жонами половецькими, захопили одяг, золото, срібло, всіляке узороччя половецьке і, не зупиняючись, кинулися далі — переслідувати ворога, що поспіхом відступав до Дінця та верхів'я Каяли.

Ігор в'їхав у розгромлене половецьке стійбище. Тут верещали діти, голосили жінки, стогнали поранені. Меткі вої збивали до гурту стада й отари.

Бояри піднесли Ігореві ханський бунчук — посріблений спис, до якого був прив'язаний довгий пушистий кінський хвіст, та білу корогву з намальованим на ній страшним драконом-змієм, що видихав з роззявленої пащі вогонь.

— Княже, це тобі, — сказав Рагуїл. — Захопили у ханській вежі… Виявляється, ми попатрали самого хана Кзу!

— Хай знає, старий розбійник, як нападати на наші села і городи! Хай відчує тепер на власній шкурі силу руського меча! — загули бояри.

Ігор був радісний, щасливий. Перемога! Досягнув, чого хотів, — напився шоломом з великого Дону, переміг самого хана Кзу і взяв полон!

— Забирайте найцінніше — і гайда звідси! Тут ні паші для коней та скоту, бо все витоптано, ні дихнути буде від трупного духу! Підемо до умовленого місця, діждемося наших — і рушимо у зворотну путь!

Славута нахилився до Ігоревого плеча.

— А може, послати гінців услід за князями, щоб зразу поверталися?

Ігор був радісно збуджений перемогою, аж хмільний від неї, а тому безпечно відповів:

— Повернуться — не діти… Хай трохи потішаться!

За кілька верстов від бойовища знайшли гарне рівне поле і стали табором. Полон поставили під охороною посередині, коней і скот пустили пастися…

Збігала година за годиною. Звернуло з обіду. Полки Святослава, Володимира і Ольстина Олексича чомусь не поверталися.

Ігор почав нетерпляче поглядати на сонце. І чого баряться?

Славута хвилювався ще більше.

— Даремно ти їх відпустив від себе, княже. Зразу після бою потрібно було повертати назад. До вечора були б на Сальниці. Бо степ уже заворушився.

— Ну, не так скоро збере Кончак свої орди! — відповів Ігор. — Поки гінці домчать до Орелі та Самари, до Дніпра та Помор'я, поки тамтешні хани зберуть своїх людей, не один день мине…

— Не легковаж, княже!

Ігор промовчав. Йому й самому було досадно.

Перед вечором повернулися ковуї, за ними прибув Володимирів полк, і лише перед самим смерком у табір поволі всунувся, переобтяжений полоном та іншою здобиччю, полк Святослава.

Здобич у всіх була велика, і молоді князі раділи, мов діти.

— Я погромив Сугрівське городище і захопив майже тисячу полонеників, — хвалився Володимир.

— А ми набрали стільки паволок та дорогих оксамитів, що на все інше й дивитися вже не хотіли! Половецькими накидками, покривалами та кожухами мости мостили по болотах та грузьких місцях, коли поверталися з-під Шаруканя! — вторив йому Святослав.

Небагатослівний, стриманий Ольстин Олексич не проявляв так гучно почуттів, та по його очах було видно, що він також задоволений і перемогою, і здобиччю.

— Добре ми їх потріпали! — сказав коротко.

— Се бог силою своєю потріпав ворогів наших, а на нас возложив честь і славу! — промовив Ігор і скоса глянув на Славуту, мовби запрошуючи його прислухатися до того, що буде сказано далі. — Та ми поки що зробили тільки півділа, браття. Друга половина діла — попереду…

Ви самі бачили, що на Сюурлії перед нами стояли невеликі сили половецькі. Але завтра їх буде