Читати книгу - "Володимир"

Проте між походами його й отця була велика відміна - князь Святослав усе життя боровся й життя навіть віддав на бранях з ворогами Русі - печенігами, хозарами, ромеями, - Володимир жив оточений тими ж ворогами, але мусив найперше йти, і то з мечем, у рідні землі, які в час його борні з Ярополком поневолили вороги чи й самі відкололись, не хотіли платити Києву дань.

Цим він нагадував бабу свою княгиню Ольгу, що збирала, устрояла Руську землю, на санях їздила з Києва до далекого Новгорода, укладала з землями ряд, визначала уроки й устави, а Деревлянську землю примучувала й збройно.

Набагато більше, саме стільки, як княгині Ользі й отцю Святославу разом, доводилось робити тепер їхньому онуку й сину Володимиру, на його долю випало тяжке брем'я - брань, походи.

На світанні свого життя (а життя, звичайно, має свій світанок, день і вечір), маючи від роду тільки-то двадцять літ, молодий, дужий князь Володимир вирушає на захід, щоб визволити й захистити червенські городи й руські землі, які захопив князь Мешко.

Взявши Перемишль, Червен, ще багато городів і весів, нарешті, всю Червенську землю, князь Володимир побачив багато такого, про що навіть гадки не мав у Києві: князь Мешко ішов на Русь не один, слідом за його воїнством, а часто й разом з ним, посувались охочекомонні німецькі полки, наймані дружини варягів, усі вони мали німецькі мечі, міцні броні, високі щити, - добре, що в руських воїв були обоямогострі мечі, а люди Червенської землі, допомагаючи воям Володимира, били ворогів у чоло й спину.

Проте не всіх ворогів можна було бити й вигнати мечем - з воями Мешка й німецького імператора Оттона в землю Червенську посунуло, як сарана, багато священиків на чолі з калобрезьким єпископом, благовісником папи Рейнберном - у той час коли польські вої захоплювали городи й весі червенські, священики валили древніх богів, збирали людей, хрестили їх іменем намісника бога на землі - римського папи.

Визволивши Червенську землю, князь Володимир велить знову поставити в городах і весях старих дерев'яних богів, сам перший з усіма цими людьми складає їм вдячну жертву.

І далі рушає він на захід, проходить землями, де здавна сидять руські люди, минає високі Карпати, спускається в долину, де над швидкою річкою стоїть Ужгород, їде понад Тисою, по праву руку якої живуть угри, обминувши гору Говерлу, замикає коло в Карпатах.

Повертаючись до Києва, князь Володимир проходить землю радимичів, що жили в межиріччі Дніпра й Десни, над Сожем і Іпуттю, - в час борні з Ярополком ця земля відкололась від Київського столу.

З радимичами не довелось проливати крові - на річці Піщані, де їх здибали передні полки Володимира, які вів воєвода Вовчий Хвіст, вони враз вдали спини.

- Радимичі від вовчого хвоста тікають, - сміявся князь Володимир, почувши про втечу.

І радився князь Володимир з воєводами й боярами радимичів, - відколи існують город Київ і земля радимичів, між ними завжди були злагода й мир, смута пішла в руські землі й захитала древні покони - нехай же довіку живе тепер мир у городах і племенах Русі!

Повернувшись на короткий час після того до Києва, Володимир вирушає в землю в'ятичів, що також перестали платити дань Київському столу в час брані з Ярополком.

Це був похід на самий край тодішнього світу - в полунощні землі, до рік Оки й Угри, городів Неринська, Колтеська, Тешилова.

Князь Володимир ходив туди не сам, на поміч київському князеві вирушив з Новгорода з великим військом воєвода - посадник князя Добриня, що вів з собою воїв полунощних земель, новгородців, весь, чудь, - разом вони скорили в'ятичів.

Князь Володимир збирає в Неринську воєвод і бояр, мужів ліпших і старців.

- Пощо, люди, відступили, відмовились платити Києву дань? - запитує він.

Суворі, одягнуті в теплі кожухи й опашні, з ликовим черев'ям на ногах, бородаті мужі мовчать, важко передихують.

- Чи думаєте, люди, про Русь?

- Ми були й завжди будемо тільки з Руссю, - виходить нарешті наперед один муж і вклоняється Володимиру, - але живемо на україні, тут і там у нас вороги - чорні булгари, хозари; Київ далеко, помочі мало...

Гірку правду чує в цих словах Володимир. Княгиня Ольга й Святослав, усі князі допреже дбали про україни, думали й про В'ятську землю, Ярополк забув про них - не до того було славолюбному князеві!

А полунощним і східним землям Русі справді важко, під боком у них - чорні булгари, хозари, печеніги, за Ітилем-рікою блукають невідомі орди, - сувора В'ятська земля, важко в ній жити людям.

- Мужі в'ятські! - каже Володимир. - Як і древні князі, берегтиму землю вашу, не допущу до неї ні булгарина, ні хозара, дань дам помірну.

- Великий княже! - відповідають в'ятичі. - Будемо тобі віднині служити вірно, по правді.

І вже одразу думає Володимир вирушати на булгар і хозар, щоб дійти згоди й з ними, укласти мир.

Але в цей час приїжджають гінці з Києва, князь Володимир одержує вість, що межі Русі переступили ятвяги* (*Ятвяги - плем'я над Західним Бугом.).

Князь Володимир доходить до Києва, поповнює свою дружину, їде з нею на ятвягів, наголову розбиває їхнє воїнство,

- Чого пішли на Русь, воєводи? - запитує він. Довге мовчання, воєводи й бояри ятвязькі стоять, похиливши голови. І що запитувати в них - носять вони німецькі мечі, разом з ними вдирались на Русь рицарі імператора Оттона, варязькі дружини, слідом ішли священики папи.

- Руські люди не шукали й не шукатимуть чужих земель, маємо своєї доста, - каже князь Володимир. - Що краще, воєводи, - брань чи мир між сусідами?

Вони кладуть на землю мечі, присягаються своїми суворими богами.

Аж тоді іде князь Володимир до Ітиля-ріки, зупиняється недалеко від Булгара, укладає мир з булгарами, каган їхній, а разом і всі боїли присягають:

- Але не буде між нами миру, тоді камінь почне плавати, а хміль тонути...

Князь Володимир спускається по Ітилю-ріці, доходить до зруйнованого князем Святославом города Саркела* (*Саркел - столиця Хозарії.), там його зустрічає багато хозар, що покинули мечі, випасають худобу, торгують.

У степах над Ітилем-рікою князь Володимир бачив на гарячих пісках сліди множества кінських копит; там, - розповідають йому тепер