Читати книгу - "Лікарня на відлюдді"

— Ну, є в нас тут такий.

— Розповідай. Чому я все повинен із тебе витягати? Звідки німець взявся?! А яке відношення він до завгоспа має? Чому вони разом їхали?

— Звідки я знаю? — здивувався Олег. — Може, Бліщ до нього якийсь інтерес має... До німця багато хто має інтерес. Не знаю...

Зітхнувши, Олег методично повідав своєму неофіційному босу все, що знав про старого Ганса.

— Це може бути важливо, — сказав Якимець, дослухавши. — Потім поясню, чому. А ще я просив тебе розкопати, звідки завгосп у Тачанові взявся. Ти дізнався?

— Так.

— І не дзвониш!

— Не кричи, — знову попросив Олег. — Приїхав він із Рівненської області, де працював також завгоспом у колонії, тобто у тюрязі.

— Оба-на... А перед цим?

— Бліщ там більше п'ятнадцяти років був.

— А де саме?

— У Барановичах. Так у документах написано.

— Олежко, а що з ним зараз? Він важкий? Виживе?

— Якщо не верещатимеш на мене, то, гадаю, виживе.

— Точно?

— Точно, не хвилюйся.

— А німець цей його не відвідував?

— Не знаю, — зітхнувши, відповів Олег, — я не бачив.

— Олег, — почав за рибу гроші Якимець, — я тебе дуже прошу, витягни його! Тільки щоб не вмер! Може, він — ключ до моїх проблем!

Той лише знову безсило звів очі до стелі. Спершись на руку, Олег терпляче слухав ниття, думаючи, варто казати про знайдену в посадці рамку від рентгензнімка, чи ні. Якщо вона не має відношення до Якимцевих проблем, то лише додасть Володі зайвого головного болю. Після таких снів та ще й почути про неї! А якщо має? Несподівано згадалася фраза, яку промовив Медвідь тоді ж, звісно, маючи на увазі лише існуючий безлад — більше нічого. А якщо ні? Чого ж тоді все ворухнулося усередині? Що, як ампутаційний ніж дійсно був у посадці поруч із рамкою? Що, як він і досі там?

Нехай це тим часом не дійде до Якимця. Принаймні буде чим задовольнити його апетит наступного разу, коли нових результатів може не виявитися. Склавши недописані папери, Олег почав збиратися.

***

Вишнева новенька «дев'ятка», зовсім як у пісні, вирулювала по ямах до виїзду з території лікарні. За кермом сидів остаточно вбитий горем Павло. Зустріч із головним довершила його моральне знищення, принаймні так вважав він сам. Тому з однаковою силою стискав зуби та руль авто. Обабіч прямувала до лікарняних воріт дівчина у джинсовому костюмі. Власниця привабливої фігури обернулася, почувши за спиною звук мотора, і невпевнено махнула рукою. «Дев'ятка» зупинилася.

— Ви, може, у бік елеватора їдете? — запитала вона, нахилившись до вікна.

— Їду, — відповів Павло, — сідайте.

— Дякую, — промовила дівчина, влаштовуючись на сидінні поруч із хлопцем. — Пощастило. Далеко йти. Знала б — усе із собою забрала...

— Що — все? — не зрозумів Павло.

— У мене батько лежить у хірургії, — пояснила випадкова знайома, — а мені ліньки було брати сьогодні всі тарілки та банки, що назбиралися.

Проїхавши ще кілька десятків метрів, машина несподівано зробила розворот і повернулася на лікарняну територію.

— Куди ми їдемо? — здивувалася красуня.

— По ваші банки, — доволі похмуро відповів Павло.

— Ой, що ви... — знітилася вона. — Незручно якось...

— Пусте, — відповів Павло, — незручно на собі тягти. А я не поспішаю. Навіть допоможу вам знести з третього поверху.

— Правда? — здивувалася дівчина. — А сьогодні що, день Тачанівського джентльмена?

— Можу і внизу зачекати, — просто відповів він на шпильку, — якщо вам неприємно.

— Ну що ви, навпаки.

Павло мимоволі посміхнувся.

— А як вас звати? — запитав він.

— Марина. А вас?

— Павло.

— Ви, напевно, тут працюєте, — припустила вона. — Я колись, здається, вас бачила. У кабінеті, де кардіограми знімають. Ви там працюєте?

— Уже ні, — хлопець пропустив її вперед.

Марина увійшла до палати, а Павло сперся на підвіконня у коридорі. Маша, чергова хірургії, вийшовши з маніпуляційної, здивовано подивилася на колишнього фельдшера:

— О... А ти тут що робиш?

— До вас переходжу, — не зморгнувши, відповів Павло. — Замість тебе. Передавай справи!

— Еге, розбіглася... — скривилася медсестра. — А де твій халат, до речі? Тут хірургія, а не сільський ФА11.

— Завідуючий пішов по халат, — недбало промовив Павло. — Зараз принесе.

Тим часом із палати вийшла Марина, несучи в руці великий пакет.

— Ну, щасливо... Не сумуй, Машка-растєряшка... — Павло весело посміхнувся черговій і, підійшовши до Марини, забрав у дівчини пакунок. Вони рушили коридором до виходу, невимушено перемовляючись. Медсестра здивовано дивилася їм услід. А Павло мав упевненість, що тепер у реанімації обов'язково пліткуватимуть, що він був тут із доволі привабливою панночкою. Він вдоволено посміхнувся, пропускаючи супутницю у дверях. Вона дійсно була нічого.

***

А за кілька годин вишнева «дев'ятка» в'їхала у Тачанів і попрямувала горбатими вулицями його околиць. Марина сиділа спереду, поруч із Павлом, та задоволено посміхалася.

— Ось так, — промовила вона. — Сьогоднішній день починався так паскудно, що я аж ніяк не розраховувала на щось настільки... приємне. А тут ні з того ні з сього апельсини, морозиво... Ще й прогулянка на такій крутій машині зі справжнім джентльменом із Дортмунда.

— Я вже й забув, який він, Дортмунд, — посміхнувся Павло. — Машина також по теперішніх часах не надто крута. А ось щодо джентльмена — тут я згоден.

Вони засміялися обоє. Скло було опущене, й крізь відчинені вікна авто виливалися назовні приємні звуки увімкненої магнітоли.

— То я можу сподіватися, що ти мене все-таки привезеш додому з цими нещасними банками? — уточнила Марина.

— Які можуть бути сумніви? — здивувався Павло. — Таку вишукану даму навіть на край світу можна довезти.

— Ну, край світу — це зайве, — відповіла вона. — А ось на колишню Островського я б не відмовилася.

Павло несподівано загальмував. Судячи з вигляду, він уже перебував у прекрасному настрої.

— На колишню Островського — це ще ліпше, ніж на край світу! — вигукнув хлопець. Тільки ідемо низом, а не горою.

— Там ями та калюжі! — скрикнула Марина. — Всю машину обляпаєш!

— Нічого. — відповів Павло, все-таки повертаючи наліво. — Помию.

Ями виявилися дійсно жахливими, заповненими водою