Читати книгу - "Кіберіада"

Той горщик, набувши, згідно з законами тяжіння, швидкості, збільшеної ще хвостом комети, торохнувся об схил над смітником, скотився в калюжу, й, ковзнувши по болоту, з’їхав униз до сміття і штурхнув проіржавілу бляшку, та обкрутилася довкола мідного дротика, а поміж її краї потрапили уламки слюди — і виник конденсатор. А дріт, оперезавши горщик, утворив зародок соленоїда. А зачеплений горщиком камінець штовхнув шматок іржавого заліза, котрий був старим магнітом, і від цього руху виник струм, який перемістив ще шістнадцять бляшок та смітникових дротів, і там розчинилися грудочки сірки і хлору, а їхні атоми попричіплювалися до інших атомів, а зрушені молекули почали сідати верхи на інші молекули, аж нарешті внаслідок усього цього посеред смітника утворився Логічний Контур, є ще п’ять інших та ще вісімнадцять додаткових там, де горщик нарешті розлетівся на друзки; а ввечері на край смітника неподалік висохлої вже калюжі виліз створений таким випадковим способом Маймаєш-Самосин, який не мав ні батька, ані матері, але сам був собі сином, оскільки за батька йому правив Випадок, а за матір — Ентропія. Маймаєш видобувся зі смітника, аж ніяк не турбуючись тим, що мав лише один шанс зі ста супергігацентильйонів у гексатрильйонному ступені на виникнення, отож він ішов собі, поки не натрапив на іншу калюжу, котра ще не встигла висохнути, так що зміг вільно побачити себе в калюжі, ставши біля неї навколішки. І побачив у водному дзеркалі свою цілком акцидентну голову з вухами, як поламані струдлі, лівим — перекошеним, а правим — надтріснутим, побачив свій випадковий тулуб, що утворився з бляхи, бляшок і бляшанок, частково циліндричний, бо вальцювався, виповзаючи зі смітника, а посередині, в талії, вужчий, бо саме цим місцем перекотився через камінь на самому краю смітника. Він побачив і свої руки зі сміття, і ноги з відходів і порахував їх. А було їх, через збіг обставин, по парі, і свої очі, яких теж, зовсім випадково, було двоє. І захопився собою незмірно Маймаєш-Самосин, аж зітхнув, зачарований стрункістю своєї талії, парністю членів, округлістю голови й вигукнув уголос:

— Я таки справді чарівний! І навіть досконалий, що якнайкраще доводить Досконалість Усякого Створіння!!! О, яким же добрим має бути той, хто мене створив!

І пошкутильгав далі, гублячи слабо припасовані гвинтики (бо ніхто не поприкручував як слід) і наспівуючи гімн на честь Одвічної Гармонії, а на сьомому кроці спіткнувся, бо недобачав, і шелеснув сторчголов назад до смітника. Протягом наступних трьохсот чотирнадцяти тисяч років нічого з ним не відбувалося, окрім хіба що іржавіння, розпаду й загальної корозії, оскільки вдарився головою і йому поробилися короткі замикання, і не було його на світі. А по тому часі трапилося, що один купець, везучи старим кораблем анемони для бундвіногів з планети Недузи, посварився десь поблизу бузкового сонця зі своїм помічником і пожбурив у нього черевиками, а один черевик вибив шибу й вилетів у порожнечу, після чого обертання того черевика зазнало змін через те, що комета, яка колись засліпила Трурля, знову опинилася на тому самому місці, і той черевик, повільно обертаючись, упав на місяць і, трохи обсмалений атмосферним тертям, відбився від схилу і вдарив Маймаєша-Самосина, що лежав у смітнику, випадково саме з такою силою і під таким кутом, що внаслідок відцентрових сил, спірального тиску і загального обертового моменту знову почав діяти створений з відходів мозок цієї акцидентальної істоти. А сталося так тому, що штурхнутий черевиком, Маймаєш-Самосин упав до близької калюжі й розчинив у ній хлор та йод, і забулькотіло йому в голові від електроліту, і виник там струм, який повзав туди й сюди, аж унаслідок цього кружляння Маймаєш сів у болоті й подумав собі: «Здається, що я таки є!»

Але впродовж наступних шістнадцяти віків він був неспроможний нічого більше подумати, його тільки поливав дощ, бив град і зростала в ньому ентропія. Але через тисячу п’ятсот двадцять років якась пташка пролітала над смітником, перелякано втікаючи від хижака, облегшилася для збільшення швидкості і поцілила Маймаєшеві в чоло, що викликало індукцію й ампліфікацію. Маймаєш чхнув і сказав:

— Я справді є! І щодо цього нема найменшого сумніву. Все ж виникає питання, хто це говорить: я є? Тобто: ким я є? Як тут знайти відповідь? Ба! Якби, окрім мене, було ще щось, що-небудь, з чим я міг би себе зіставити й порівняти — півбіди, але штука в тому, що немає нічого, бо видно, що зовсім нічого не видно!!! Отже, є тільки я і являю собою голу всеспроможність, бо ж я можу думати все, що захочу. Але чим же я все-таки є — порожнім місцем для думання, чи як?

І справді, в нього вже не було ніяких відчуттів, які за минулі віки зовсім попсувалися й порозлазилися, бо невблаганною володаркою є безжальна Ентропія, любителька Хаосу. Маймаєш не бачив тоді ні матері-калюжі, ні болота-батька, ані всього світу, не пам’ятав нічого, що з ним перед тим діялося, і взагалі не міг уже нічого, крім як думати. А оскільки міг тільки це, то й узявся до справи поважно.

— Треба було б, — сказав він собі, — заповнити цю порожнечу, якою я є, і цим змінити її нестерпну монотонність. А тому треба щось придумати. А коли придумаємо щось, то воно так і станеться, бо ж немає нічого, окрім наших думок.

Як бачимо, він став уже трохи зарозумілим, бо роздумував про себе у множині.

— Невже можливо, — сказав він тоді, — щоб існувало щось поза мною? Припустімо на хвилину, хоч це звучить і неймовірно, і навіть абсурдно, що так. Нехай це «щось» називається Гозмозом. А отже, існує Гозмоз і я як його частка!

Тут він зупинився, поміркував, і ця гіпотеза видалася йому зовсім не обгрунтованою. Вона не мала під собою ніякої підстави, розумних доказів, аргументів, передумов.’ Тоді він визнав її безглуздою, узурпаторською, дуже засоромився і сказав собі:

— Про те, що є поза мною, якщо взагалі там щось є, я нічого не знаю, про те ж, що в мені, буду знати, як тільки про щось подумаю. Бо хто ж іще, коли не я сам — достобіса — має розумітися на моїх думках?! — і він знову придумав Гозмоз, але тепер уже помістив його у власному духовному внутрішньому світі. Це здалося йому значно скромнішим, пристойнішим і доречнішим, чого він і прагнув. Він почав наповнювати той свій Гозмоз вигаданою всячиною. Спершу, не маючи досвіду, вигадав пацьоркітів, які вихвіндрювали все підряд, а також поклепцитів, котрі кохалися