Читати книгу - "Тунель"

— Ось бачиш, тату, який цей Аллан! Він завжди каже правду.— І Етель цілий вечір була радісна й привітна.

— Послухайте, друже Аллан! — промовила Етель, коли вони прощалися.— На другий раз не поводьтеся зі мною так гидко... Я вам такого більш не подарую!

— Я постараюся! — відповів жартома Аллан.

Етель звела на нього очі. Їй не сподобався тон, яким Аллан це сказав. Але вона нічим не виказала свого невдоволення, тільки з усмішкою кинула:

— Що ж, побачимо!

Аллан сів у Ллойдів автомобіль і щільніше загорнувся в пальто. Поринувши в думки, сказав собі: «Старий Ллойд не зробить нічого без неї — і зробить усе для неї!»

Через кілька днів Аллан з'явився з Етель у ложі Ллойдів концертної зали на Медісон-сквер.

Вони ввійшли після того, як концерт почався, й привернули до себе таку увагу, що увертюру до «Егмонта» майже ніхто не слухав.

На Етель була не сукня, а ціле багатство. Етель примусила працювати уяву трьох найкращих нью-йоркських художників-модельєрів. Сукня була з гаптованої срібною ниткою і оздобленої горностаєвим хутром тканини й чудово відтінювала її шию та голову. У косах Етель стримів султан із пір'їн чаплі, перехоплених діамантовим аграфом.

Вони прийшли самі. В останню хвилину Етель пощастило вмовити батька, вже одягненого на концерт, зостатися вдома,— він мав нездоровий вигляд. Вона назвала його my dear little dad [90], і Ллойд, засліплений своєю безглуздою батьківською любов'ю, мав за щастя просидіти три години в кріслі, чекаючи на дочку.

Етель хотіла, щоб її побачили вдвох із Алланом і щоб ложа була освітлена. В антракті всі біноклі були спрямовані на їхню ложу й чулися голоси:

— Мак Аллан!.. Мак Аллан!

Ореол слави знову засяяв над ним, як тільки він з'явився на людях у товаристві мільярдерки. Йому стало соромно, і він відсунувся в глибину ложі.

Однак Етель обернулася до нього з інтимною усмішкою, що не залишила в публіки сумніву, а тоді нахилилася над балюстрадою, показуючи свої гарні зуби, чарівну усмішку й утішаючись тріумфом.

Аллан витримав цю сцену тільки завдяки неймовірному напруженню зусиль. Він думав про той вечір, коли сидів із Мод у ложі навпроти й чекав, коли його покличе до себе Ллойд. Аллан виразно бачив прозоре рожеве вушко Мод, її почервонілі від хвилювання щоки, замріяний, спрямований перед себе погляд. І так само виразно пригадав він голос Етель, коли вона вперше простягла йому руку й сказала: «How do you do, Mr. Allan?» Подумки він запитував себе: «Чи хотів би ти, щоб Ллойд тоді не прийшов, щоб ніколи не починалося будівництво тунелю?» І злякався сам себе, коли внутрішній голос відповів: «Ні!» Своєї справи він не віддав би навіть за Мод та Едіт.

Уже другого дня тунельні акції піднялися на сім відсотків! Одна зухвала газета надрукувала вранці повідомлення про те, що в наступному місяці Етель Ллойд заручиться з Маком Алланом.

Удень інша газета опублікувала спростування Етель.

Міс Ллойд заявила: «Той, хто поширює таку чутку,— найбільший брехун у світі. Я — щирий друг Мака Аллана. Це правда, і я цим пишаюся.»

Проте репортери не дрімали. І через кілька тижнів газети обійшла замітка, сповнена прозорих натяків на те, що Мак Аллан знов переїздить до Нью-Йорка.

Це була правдива звістка, однак вона не мала ні найменшого відношення до взаємин Аллана й Етель Ллойд. Аллан влаштувався в будівлі тунельної станції Хобокен. Ця будівля, споруджувана за проектом Хоббі, ще не була готова. Вона складалася з центрального тридцятиповерхового корпуса з п'ятдесятивіконним фасадом і двох двадцятип'ятиповерхових веж, що здіймалися обабіч і мали по десять вікон у ширину. Центральний корпус і обидві вежі стояли на величезних арках, що вели до вокзальних платформ. Вежі були з'єднані з широкою центральною будівлею двома парами мостів. Як оздоби кожен дах мали увінчувати колони — повітряні аркади висячих садів.

Знизу будівля була готова до шостого поверху, а згори були опоряджені тридцятий і двадцять дев'ятий поверхи. Посередині зяяло плетиво ґрат залізного каркасу, в якому вдень повзали й стукали молотками малесенькі люди.

Аллан жив на другому поверсі, якраз над великою центральною аркою вокзалу. Він перевів свій робочий кабінет до просторої ресторанної зали, з якої відкривався мальовничий краєвид на Гудзон та нью-йоркську набережну.

Етель не могла спокійно дивитися на ту величезну незатишну залу, вже сам вигляд якої навіював меланхолію, і вирішила взяти участь в її оздобленні. Вона звеліла вислати зі своїх массачусетських оранжерей кілька вагонів кімнатних рослин і сама привезла в автомобілі сувої килимів.

Алланів вигляд їй не сподобався. У нього був блідий, нездоровий колір обличчя. Він швидко сивів, погано спав і мало їв.

Етель послала до нього одного з батькових кухарів — мастака-француза; поглянувши на людину, він міг сказати, які страви припадуть їй до смаку. Далі Етель пояснила Алланові, що тепер йому особливо потрібне свіже повітря, оскільки штольні отруїли його кров. Без зайвих слів вона почала приїздити щодня о шостій в своєму автомобілі кольору слонової кості й рівно годину катала Аллана за містом. Він не заперечував. Під час цих прогулянок вони іноді не перемовлялися жодним словом.

Чутка про те, що невдовзі мають відбутися заручини, зринала в газетах усе частіше. Внаслідок цього акції синдикату почали підвищуватись. (Ллойд тайкома доручив скупити їх на десять мільйонів доларів, коли вони майже нічого не коштували, і вже тепер заробив на них ціле багатство!)

Акції важкої промисловості також росли. У всіх справах, навіть у найменших, помітне було поліпшення. Вже та обставина, що автомобіль Етель Ллойд щодня рівно о шостій під'їздив до станції Хобокен, впливала на світову біржу.

Комедія, що завдавала Аллану сорому й мук, набридла йому, і він вирішив діяти.

Під час однієї з прогулянок він освідчився Етель.

Однак Етель тільки весело засміялася й глянула на нього великими здивованими очима.

— Не кажіть дурниць, Аллан! — вигукнула вона.

Аллан підвівся й постукав шоферові. Він був смертельно блідий.

— Що ви збираєтесь робити, Аллан? — злякано, не вірячи своїм очам, запитала Етель і почервоніла.— До Нью-Йорка тридцять миль!

— Мені байдуже! — безцеремонно кинув Аллан і виліз з автомобіля. Він пішов, не попрощавшись.

Кілька годин Аллан блукав у полях і лісах, скрегочучи зубами від гніву й ганьби. Все, годі водитися з тою інтриганкою! Годі! Ніколи, ніколи в житті вона більш його не побачить! Нехай їй грець!

Нарешті він натрапив