Читати книгу - "Повiя"

товариства. I вiн розказував, як трохи не кожної ночi, накинувши на себе лихенькi хламиди, тягли вони на здобич; як розбивали обходи, били об'їждчикiв, пили вольну горiлку, крали сало, а раз живого кабана на вулицi спiймали, закололи, затягли до рiчки i до свiту упоралися так, що i сам чортяка не знайшов би слiдiв. А то в пана украли дочку. Поки однi спiвали пiд вiкном канти, а старий слухав, другi з дочкою вже сидiли в попа i могоричили звiнчати пару. Кинувся пан дочки, а вона вже не його. Посердився старий, полаявся, та нiчого не вдiєш - прийняв з зятем до себе. Старого попа тiльки вижив iз села, замiсть його настановив свого зятя.

- Тепер благочинним уже… розкошує! - додав Довбня. Наталiя Миколаївна важко зiтхнула, її вразило не те, чим потiм став зять того пана, а те, що украв дочку.

- Що ж, вони ранiше любилися? - спитала вона.

- Звiсно, любились. Цидулки передавали одно одному то через слуг, то через жидiв.

Наталiя Миколаївна ще бiльше пройнялася дивуванням. "Отже i пошле господь таке щастя другим! I чому з нею не лучилося того?" - думала вона.

- А воно, мабуть, разом i весело i страшно тiкати? - спитала далi, дивлячись на Довбню.

- Не знаю, нiколи нi вiд чого не доводилось тiкати, та й родився не бабою, щоб про се вам докладно оповiдати. Наталiя Миколаївна зареготалася.

- Дивно б було, якби з такими вусами та були баби! - скрикнула i ще бiльше залилася реготом.

Довбня тiльки скоса дивився на неї, як її на всi боки хитало. Чай попили.

- А що тепер зробимо? - спитався Проценко. - Шкода, що Лука Федорович не взяв з собою скрипки, а то б ви, Наталiя Миколаївна, почули, як вiн грає!

- Удруге без скрипки не приходьте! Чуєте, не приходьте! - скрикнула вона i почала'упiвголоса виводити якусь веселеньку пiсню.

- Давайте заспiваємо! - спохопився Проценко.

- Давайте, давайте! - радо загукала попадя. - Тiльки й ви, Лука Федорович, будете пiдтягувати.

- Якщо знаю пiсню, то можна, - засмалюючи папiроску, вiдказав той.

- А яку заспiваємо? Знаєте, оту, що у ваших спiвали, - пригадувала попадя.

- "Выхожу один я на дорогу"? - спитався Проценко.

- Лєрмонтова! Лєрмонтова! - запорощила вона. - Як я люблю того Лєрмонтова! Страх люблю! А за життя його, кажуть, не любили. Дурнi! От якби вiн тепер був живий?!

- То тепер би ще й насмiялися з нього, - увернув Довбня.

- Не признали б? Правда ваша, Лука Федорович! - скрикнула вона. - Скiльки-то таланiв непризнаних гине! - I, глибоко зiтхнувши, вона зцiпила зуби i посварилась комусь кулачком.

Тiльки що затягли "Выхожу", як у хату ускочив отець Миколай i, нi з ким не здоровкаючись, почав басом пiдтягувати. Вiн не дослухався, чи в лад то було, чи не в лад, а одно робив - гукав… Видно, добрi були хрестини! Попадя, почувши нелад, перша замовкла, за нею Проценко, один Довбня, наче змовився спершу, одно пiдгукував поповi; а той, червоний, як рак печений, п'явся, надимався i рiв, наче бик, на всю хату.

- Та перестань! слухати не можна! - скрикнула попадя, затуляючи вуха.

- Не слухай… Далi як? - розпалившись, гука той на Довбню. - Кажи: далi як?

Довбня усмiхнувся своїми суворими очима.

- Це вже кiнець, - одказав.

- Кiнець? - перепитав отець Миколай. - Шкода! Потiм кинувся до Довбнi, обхопив його, поцiлував:

- Ми ж з тобою давнi товаришi… училися вкупi! Чуєш, Наталочко, вчилися вкупi. Вiн тiльки одним курсом вище йшов… Та чому ти, братику, не пiшов на попи? Ех, ти!.. Непривiтне, брат, i наше життя, та все краще, нiж отак тинятися… Жiнка, брат, дiти… Постiй, пiдожди… брехня! Дiтей нема… Чорт їх уже й матиму!.. Ну, а жiнка? - провiв вiн тоненько, хотiв щось сказати, та тiльки скрутнув головою i попитався Довбнi: - Горiлку, брат, п'єш?

- Чому ж такого добра не пити? Можна, - одказав той.

- Можна, кажеш? Гей, жiнко! Давай нам горiлки, давай закуски, усього давай! Що е в печi, то все на стiл мчи!.. А я вас i не примiтив, - скинувши погляд на Проценка, повернувся вiн до нього. - Вибачайте менi, голубчику! вибачайте! - I кинувся цiлуватися з Проценком.

- I це добрий чоловiк, - хвалився вiн Довбнi. - Добрi тепер люди настали; усi добрi! А що його моя жiнка любить! Отого, бородатого! Бач, який!.. Ну, я тебе ще у борiдку поцiлую, - слебезував, припавши до Проценковоi бороди.

- А ти, жiнко, гляди коли-небудь не помилися: як приймеш його бороду за мою та учепишся своїми руками!

- Що ти верзеш? - спиталася Наталiя Миколаївна, докiрливо дивлячись на нього. - Заллє очi та й варнякає не знать що.

- Правда твоя, що залив очi, їй-богу, правда. Не можна, брат, було… Кум… Постiй, хто кумом був? Як-бо його? От i не згадаю… Ото випивака! Усiх перепив… такий!.. Не сердься ж на мене, моя попаденько, дай свою рученьку бiлу, приложи до мого серденька гарячого! Ну, я тебе поцiлую… твої оченьки яснi, твої устоньки рожевi, твiй носочок… Як там у пiснi?.. Як що?.. Як солоний огiрочок! - скрикнув i зареготався.

Попадя мерщiй одхилилася: вiд нього несло таким хмелем!

- Ти б посоромився хоч чужих людей!

- Яких чужих! Це, брат, усе свої… Ото чужий? - спитався, указуючи на Довбню. - А то не наш? - повернувся до Проценка. - Ще й який наш!.. А хоч би й чужi? Хто ж ти у мене? Ти ж моя перша й послiдня!.. Не сердься, брат, дай нам горiлочки… - I вiн моргнув так кумедно бровою, такого пустив бiсика оком, що всi не видержали й зареготалися. Отець Миколай сам почав реготатись i, стрибаючи на однiй нозi, вигукував: горiлочки! горiлочки!

- Де ж її взяти? - спиталася Наталiя Миколаївна. - Ти ж знаєш, що дома немає: а посилати… кого я пошлю?

- Як кого? а Педорю!

- Вона менi i так дозолила: ти їй слово, а вона тобi десятеро!

- О-о, матерi її заковиря! Педоре! - гукнув пiп, опускаючись на диван. Нешвидко Педоря усунулася в хату, розпатлана та заспана.

- Ти у мене слуга? - спитав пiп. Педоря мовчала, сопла.

- Слуга?! Я тебе питаю! - гукнув вiн удруге.

- Кажiть уже, чого треба? - чухаючись, одказала Педоря.

- Слухай: ти тiльки менi баринi не будеш слухати, то я… - I вiн затнувся; брови його нахмурилися.

- По горiлку, чи що, йти? - пита, позiхаючи, Педоря.

- А-а, догадлива, бiсова! -