Читати книгу - "Острів Смерті"

— Ні. А коли це було? Взагалі-то я не пропускаю таких передач.

— Радіостанція Еф-е-ен уночі передавала.

— Як це я пропустила?..— забідкалася Аяко.

— Так от я хочу сказати, що „Туонельський лебідь” і „Повернення Леммінкяйнена” абсолютно несхожі одна на одну речі. Ось що пише Сесіль Грей з цього приводу.— Канае розгорнув монографію й почав перекладати: — „Головна тема складається з маленьких уривків і перекочується, ніби м'яч, від одної групи інструментів до іншої, аж поки не зіллється в одне органічне ціле”. Порівняно з „Туонельським лебедем” музика цього твору світліша, та, як на мене, найцікавішою є не сама тема, а спосіб її утворення, який ліг в основу композиції пізніших творів, особливо Сьомої симфонії. Цей метод упорядкування музичного матеріалу тісно пов'язаний з пригодами Леммінкяйнена, описаними в „Калевалі”.

— Минулого разу ви вже згадували про це.

— Тепер я хочу розвинути цю думку. Щоб одружитися з донькою хазяйки Похйоли, Леммінкяйнен мав виконати три завдання. З двома він упорався, а при виконанні третього (йому веліли застрелити лебедя на річці Туоні) його

підстеріг ворог — сліпий пастух і кинув на нього гадюку. Укус її був смертельний. Син Туоні порубав тіло Леммінкяйнена на шматки й пустив за водою. А тим часом одного дня мати Леммінкяйнена, побачивши, як з її гребеня стікає кров, зрозуміла, що її син загинув. У хазяйки Похйоли вона

дізнається про залицяння сина до її дочки, а від сонця — про місце його загибелі. Граблями, що їх виготовив коваль Ільмарінен, вона розгрібає воду, аж поки не витягує всі частини синового тіла, з'єднує їх докупи заклинаннями, змазує чарівними мазями й повертає сина до життя. Ця частина „Калевали” найбільше вражає. Та оскільки дочка хазяйки Похйоли так причарувала Леммінкяйнена, що він не може забути її, то мати ось що каже йому:

Не чіпай ти лебедя,

Хай живе у мирі

В чорних водах Туонели,

У глибоких чорториях!

Ти бери нещасну матір,

Повертайсь на батьківщину…

Леммінкяйнен послухався матері: перестав думати про лебедя й повернувся додому. Я вважаю цей міфічний сюжет шедевром. У багатьох народних епосах згадується країна смерті, але тільки в „Калевалі” тема кохання переплітається з темою материнської любові.

— Все зрозуміло! Ви хочете сказати, що між порубаним на шматки тілом Леммінкяйнена й будовою твору Сібеліуса є тісний зв'язок? — вигукнула, блискаючи очима, Аяко.

— Саме так,— радісно погодився Канае.— Найсуттєвіші елементи епосу — почуття й настрій — при передачі їх музичними засобами відіграють конструктивну роль. Леммінкяйнена порубали на шматки й кинули в воду. Мати збирає шматки докупи й повертає сина до життя. Так само „Повернення Леммінкяйнена” стає органічним цілим завдяки накладанню окремих частин твору одна на одну. Уривки головної теми здаються розкиданими навмання, а насправді, вносячи у твір нові почуття, вони поступово ведуть героя від смерті до життя, від страждання до радості. Я вважаю цей композиційний прийом найбільшим відкриттям Сібеліуса.

— Просто це програмна музика,— ніби охолоджуючи запал Канае, сказала Мотоко.

— Може, ви й праві. Та хіба „Повернення Леммінкяйнена” не вражає єдністю форми і змісту? Подібним чином написані також пізніші твори цього композитора. Навіть симфонії, що не належать до програмної музики, наче мозаїчне панно, складені з багатьох шматків. Мабуть, саме ця особливість творчості Сібеліуса ускладнює розуміння його музики. Кінець кінцем, я дійшов висновку, що його музична еволюція відбувалася у двох паралельних струменях — ліричному, як у „Тубнельському лебеді”, та експериментальному, як у „Поверненні Леммінкяйнена”. Дивно? — запитав Канае, поглядаючи на Мотоко.

— Ніхто не дивується. Таким, як ви, шанувальником Сібеліус міг би гордитися.

— Ви перебільшуєте,— відповів Канае і, відпивши охололого чаю, вів далі: — Правду кажучи, я зацікавився цим методом Сібеліуса тому, що подумав: а чи не можна використати його для мого роману? З одного боку, будь-яка тема складається з відповідних частин, а з другого — окремий епізод лише в поєднанні з іншими творить одне ціле. У Сібеліуса тема не обов'язково переходить від однієї групи інструментів до іншої, а часто виринає у творі начебто випадково і в зміненому вигляді. Я подумав: а чи не можна таким самим чином конструювати роман?

— Але ж дійсність — це неперервний ряд подій,— завважила Мотоко.

— Ви так думаєте? Зате наше сприйняття світу розбивається на окремі епізоди. Бувають світлі й похмурі моменти в житті, дещо відбувається на наших очах, а дещо випадає з поля нашого зору. Звичайно, ми відчуваємо життя як щось неперервне. Але дійсність у нашій свідомості виступає у вигляді окремих подій, що самі по собі нічого не значать. І тільки якщо їх упорядкувати, то на їхній основі виникне певна тема. Особливо якщо при доборі подій автор керується якоюсь суб'єктивною метою. Коротше кажучи, в самій дійсності нема нічого мистецького, і тільки її образ, відтворений людським розумом, може стати фактом мистецтва.

— Вам це вдається?

— Якби ж то…

— А пишеться?

Канае силувано всміхнувся і скрушно зізнався:

— Нічого не виходить.

— Колись ви казали, що задум не визрів,— доскіпувалась Мотоко.— Він має якесь відношення до дійсності?

— Має.

— Якщо ви гадаєте, що дійсність — це набір окремих подій, простий збіг випадковостей, то звідки береться воля до життя? Дійсність виступає в такому вигляді, в якому її відображає наша свідомість. Але життя ми сприймаємо як

неперервний процес. Та я вважаю, що саме це і є найсуттєвішим у нашому уявленні про світ. Сьогоднішній день є продовженням учорашнього, бо так підказує нам мозок. Ви згодні? А тому будь-яка випадковість, нелогічність, якщо вона зачіпає нас, набирає реального сенсу, і нам її не уникнути. Мені здається, що дійсність — це пряма дорога, яку не можна для зручності порізати на шматки.

— Можливо,— сказав Канае й замислився.

— Коли задум роману ніяк не пов'язаний з дійсністю, то чи не здається вам, що відтворений вами сюжет — безплідна схема? Що він складається з нежиттєвих епізодів? — вела далі Мотоко.

— Ось тому витвір моєї уяви треба оживити засобами мистецтва: з'єднати докупи окремі події, використавши їх як матеріал, і вдихнути в нього думку.

— Мистецтво — це наслідок праці. Воно виникає тоді, коли робота йде на лад. Інакше на світ з'являється невдала підробка. Дійсності завжди належить перше місце. З дня нашого народження вона стає схожою на дорогу. Випадковостей у ній нема.

Лякливий погляд пригніченої Мотоко блукав по кімнаті.

— З такого песимізму ніщо не народжується,— дорікнув Канае.

Досі Аяко сиділа мовчки,