Читати книгу - "Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)"

Я думав про усе це і багато іншого, коли обходив курні і розпечені вулиці Аракатаки, містечка, де я народився і куди повернувся кілька днів тому, через шістнадцять років після свого останнього приїзду. Трохи вибитий із колії новою зустріччю зі стількома друзями дитинства, оглушений тлумом дітлахів, серед яких, здається, впізнав самого себе в момент приїзду цирку, я, втім, зберіг достатньо самовладання, аби здивуватись, що в домі Хосе Росаріо Дурана (де, звісно, не лишилось нікого зі славної родини) нічого не змінилось; що під шпалерами, якими прикрасили площі, останні лишились такими самими, зі своєю сухою курявою і сумними мигдалевими деревами, якими вони були завжди, і що церкву за півсторіччя фарбували і перефарбовували багато разів, але циферблат годинника на шпилі той самий. «Це пусте, — зауважив мені хтось. — Чоловік, який його лагодить, теж той самий».

Багато — я сказав би, що надто багато — було написано про спорідненість між Макондо і Аракатакою. Та насправді, вертаючись у містечко з реальності, я щоразу виявляю, що воно менше схоже на те, з вигадки, за винятком кількох зовнішніх елементів, як-от нестерпна спека о другій дня, біла і палюча курява і мигдалеві дерева, які все ще збереглися у деяких закутках вулиць. Існує географічна схожість, яка є очевидною, але далі цього не йде. Для мене є більше поезії в історії про ґумі, аніж в усій тій, яку я намагався залишити в своїх книжках. Саме це слово, ґумі, є загадкою, що переслідує мене ще з тих часів. Тлумачний словник Королівської академії каже, що ґумі — це рослина та її глей. Таке саме визначення, хоча значно точніше, дає цьому слову чудовий лексикон колумбізмів, укладений Маріо Аларіо ді Філіппо. Отець Педро Марія Револьйо в своїх «Колумбійських побережних говірках» його навіть не згадує. Натомість Зунденгайм у своєму «Словнику побережної говірки», опублікованому в 1922 році і, здається, забутому назавжди, присвячує йому дуже розлогий коментар, його частину, яка найбільше нас цікавить, я перепишу: «Ґумі, між нами кажучи, є різновидом доброго домовика, який зарятовує своїх підопічних у важких і небезпечних ситуаціях, тож коли говориться про когось, хто має ґумі, це означає, що за ним є хтось загадковий, якась таємна сила, на допомогу якої може розраховувати». Тобто Зунденгайм ототожнює їх з домовиками, а точніше — з домовиками, описаними Мішле.

Ґумі Аракатаки були іншими: крихітні створіння, не більше дюйма, які жили на дні дзбанів. Іноді їх плутали з кузьками, що їх дехто називав пуголовками, які насправді були личинками комарів, що жирували у глибіні питної води. Та добрі знавці їх не переплутають: ґумі володіли здатністю втікати зі свого природного сховку, навіть якщо дзбан надійно затикали, і розважалися, роблячи в домі усілякі збитки. Були вони тільки цим: пустотливими, але добрими духами, які вурдили молоко, міняли дітям колір очей, вкривали іржею дверні замки або насилали неясні сни. Втім інколи у них псувався настрій, з причин, які завжди були незбагненними, і вони починали закидати камінням дім, в якому жили. Я познайомився з ними в домі дона Антоніо Даконте, італійського емігранта, який привіз в Аракатаку великі новинки: німе кіно, більярдний салон, велосипеди напрокат, грамофони, перші радіоприймачі. Одного вечора по всьому містечку рознеслася чутка, що ґумі закидають камінням дім дона Антоніо Даконте — і всі пішли на це подивитися. Усупереч тому, як це могло би виглядати, було то не страшне видовище, а весела забава, яка однак не залишила цілим жодного скла. Хто їх кидав, не було видно, але камінці з’являлись звідусіль і володіли магічною здатністю нікого не зачіпати, а скеровуватись точно в свої цілі: скляні речі. Ще довго після того фантастичного вечора ми, діти, мали звичку пробиратися в дім дона Антоніо Даконте, аби відкрити дзбан в їдальні і побачити ґумі, спокійних і майже прозорих, що нудились під товщею води.

Можливо, найвідомішим домом в містечку був той, що стояв на такому ж, як усі, розі, по сусідству з домом моїх дідуся і бабусі, який усі знали як «дім мерця». У ньому декілька років жив парох, який охрестив усе наше покоління. Франсіско С. Анґаріта, відомий своїми довжелезними моралізаторськими проповідями. Про падре Анґаріту, чиї напади люті були страшними, шептали багато доброго і злого; та лише кілька років тому я довідався, що під час страйку і різні робітників бананових плантацій він зайняв дуже чітку і послідовну позицію.

Багато разів я чув, як казали, що «дім мерця» називається так тому, що бачили, як там бродить привид того, хто під час одного спіритичного сеансу назвався Альфонсо Морою. Падре Анґаріта розповідав цю історію з реалізмом, від якого волосся ставало дибки. Примару він описував як дебелого чоловіка, із засуканими до ліктів рукавами сорочки, коротким густим волоссям і чудовими й блискучими, як у чорношкірих, зубами. Щоночі, коли вибивало дванадцяту, обійшовши дім, він зникав під калебасовим деревом, що росло посеред подвір’я. Звісно, дерево не раз обкопували довкіл у пошуках схороненого скарбу. Якось у білий день я перебрався в сусіднє з нашим подвір’я, переслідуючи кролика, і спробував піймати його у виходку, де він сховався. Штовхнув двері, та замість кролика побачив чоловіка, що сидів у вбиральні навпочіпки, із виразом задумливого суму, який усі ми маємо за таких обставин. Я одразу ж його упізнав, не тільки по засуканих до ліктів рукавах, але й по його гарних зубах негра, що світились у сутіні.

Це та багато іншого згадував я кілька днів тому в тамтому розпеченому містечку, поки старі і нові друзі, і ті, що ледве починали ними бути, виглядали направду радими, що через стільки часу ми знову разом. Це було те саме джерело поезії, звучання лункої назви якого я чув у половині світу, майже всіма мовами, однак існує воно, схоже, радше в пам’яті, ніж у дійсності. Важко уявити інше забутіше, покинутіше, віддаленіше від шляхів Бога місце. Як не відчуватимеш, що сум’яття вивертає душу?

21 грудня 1983 року,

«Ель Паїс», Мадрид

Це, без сумніву, одне із запитань, яке найчастіше ставлять