Читати книгу - "Шалена"

Він у візочку!

Біжу вниз коридором. Візочок припарковано під сходами. Лізу в кошик під сидінням Ерні й дістаю згорнутий портрет Ченнінґа Тейтума.

– Пробач, – кажу я, розгладжуючи папір. – Я більше ніколи тебе не покину.

Втоплюю педаль у підлогу, й ми проносимося повз амфітеатр, мчимо крізь фруктові й цитрусові сади. Свіжий запах цедри перебиває металевий сморід крові. Дах опущено, а небо повите рожевим – перші проблиски неймовірного сходу. Ми повертаємо за ріг.

– Отам! – каже Ніно.

– Що?

– Позаду. Бачиш? – горлає він.

– Бачу що? Оту машину? Ну то й що?

– Вони переслідують нас! Merda! Треба було швидше вшиватись. – Він гупає здоровим кулаком по передній панелі. Думаю, він казиться через картину.

– А чому ти вирішив, що вони женуться за нами?

– Вони наближаються. Газуй! Газуй!

Гаразд, Ніно, як скажеш. Влаштуємо погоню? Ото розважимось.

Натискаю на газ. Вітер б’є мені в обличчя. «Ламбо» кидає вперед. У шлунку щось обривається. Глипаю в дзеркало заднього огляду: зловісний чорний «лендровер» за нами прискорюється. Дідько. Можливо, Ніно має рацію?

– Це вони, це з клану священика! Це Дон Мотізі, – каже Ніно, вириваючи собі волосся. Ми завертаємо, і, попри всі зусилля, Ніно знову б’ється рукою об дверцята. Він тихо й дивно нявкає, наче кошеня в сміттєвому пакеті. Думаю, мій стиль водіння лякає його. Мене ж він лякає. «Лендровер» у нас на хвості набирає швидкість.

– А це Дон Ріццо! О, Madonna, нам хана!

Бачу в дзеркалі заднього огляду двох недобрих на вигляд чоловіків.

– Що робити? – питаю.

– Просто їдь. Чорт. Ти сказала, що вмієш кермувати.

А машинки в парку атракціонів рахуються? Я ж могла і збрехати…

ТИ-ДИЩ! ТИ-ДИЩ!

Гуркіт пострілів, вереск шин.

– Дідько! – кажу я. Думаю, вони подряпали портрет.

– Їдь! – горлає Ніно. – Хрін собачий!

Щосили тисну на газ. І нащо я взула ці кляті підбори, вони заважають. Я заледве можу в них ходити, що вже казати про водіння. Але вони так личать до цього вбрання.

– Я не можу швидше!

ТИ-ДИЩ! ТИ-ДИЩ!

Лечу на швидкості сто миль за годину. Дорога звивиста, дірява, крута.

Бачу попереду заворот і б’ю по гальмах.

– Що ти робиш?

– Їду туди.

Викручую кермо й повертаю за ріг на вузьку, обсаджену деревами вулицю. Нога зісковзує з педалі, двигун глохне. Довбані туфлі! «Ламбо» кашляє. Шини скриплять. Відчувається ядучий запах паленої гуми. Ми заклякаємо.

– Їдь! – горлає Ніно.

– Я не винна! Це туфлі! – кажу я. – Ти колись водив на п’ятнадцятисантиметрових підборах?

Заводжу двигун і тисну на газ, ми мчимо дорогою. Охуїти не встати. Це божевілля якесь. У дзеркалі видно, що «лендровер» наближається, він ближче, і ближче, і ближче, і ближче. Дідько.

– Повертай ліворуч, – каже Ніно. – Це дорога на Таорміну.

– В місто? Упевнений?

– Довірся мені. Ліворуч.

Прибираю волосся з очей і роблю, що він наказує. Ми пролітаємо вулицями й прямуємо в Таорміну. Двигун реве. «Лендровер» наздоганяє.

– Тепер праворуч, – кричить Ніно.

Це дуже крутий поворот. Шини вищать. Дорога має старе цегляне склепіння. Проїзд завузький. Ми не проїдемо. Заплющую очі й прискорююсь. «Ламбо» протискається крізь вузький отвір, під дном шурхотить каміння. О Господи, фарба! Машина! Ми ніколи не знайдемо такого відтінку червоного. Розплющую очі, і от ми вже її проминули, виїхавши на маленьку площу. Озирнувшись, бачу, як «лендровер» намагається заїхати в арку: фонтан бризок, скрегіт металу об каміння – він застряг. Як укопаний. Бачу, як чоловіки намагаються відчинити дверцята – але їм заважають стіни арки.

– Так!

– Sì!

Ми з Ніно даємо один одному п’ять.

– Ура! Вперед, мала! Давай, Алві! – кажу я. Взагалі-то, все виявилося досить просто. Ну що сказати? Я профі.

– Хто така Алві? – питає Ніно.

– О, та ніхто, – кажу я. Упс. Хапаю пістолет Ніно та стріляю назад. Лобове скло «лендровера» розсипається на друзки. Засаджую їм по кулі в голову. Два першокласні постріли.

– Прекрасно! – кажу я.

На відстані виють поліцейські сирени – пронизливе, моторошне НІІ-НОУ, НІІ-НОУ. Ніно зиркає на мене. Він не всміхається.

– Чорт, їдь!

Коли ми переїжджаємо міст, він викидає пістолет із машини в море. Я вже збираюся полаятись, аж коли помічаю вираз його обличчя: він невтішний. Думаю, він дуже любив свій пістолет. Але подорожувати зі знаряддям убивства – не найкраща ідея. Що, як нас зупинять? Не варто так ризикувати. Скидаю туфлі й тисну на газ. Босоніж простіше. Як я люблю водити цю машину!

Поговорімо трохи про самореалізацію. Тиждень тому в мене було не життя, а лайно. Я ненавиділа свою роботу. У мене була клінічна депресія. Двійко нечупар вигнали мене з квартири. Я, курва, хотіла, курва, померти. А що тепер? Привіт, дольче віта! Тут веселки, й метелики, й великі горщики, повні меду. Я знайшла своє райське місце. Свою природну стихію. І знаєте що? Взагалі-то круто бути живою.

Алві. ЖИВА.

Алвіна сходить, як ЛАВИНА.

Нарешті, нарешті я знайшла те, що мені добре вдається. Те, в чому я краща за Бет.

Познайомтесь: Алвіна Найтлі, вбивця.

Не довбана сукня кольору фуксії, така тісна, що я заледве дихала. Не та фіолетова шифонова сукня дівчинки, що прийшла на воскресну службу. Можливо, маленька чорна від «Луї Віттон». Вона мені личила…

Хочеться кричати: Я ЛЮБЛЮ ВБИВАТИ. Ну що я можу сказати? Це просто моє. Убивство – таке саме мистецтво, як і будь-що інше. Я роблю це надзвичайно добре. Я ж казала, правда? Я великий митець. Караваджо. Шекспір. Моцарт. Найтлі.

Я перетворилася з гусіні на вбивчого метелика. Я шикарний бражник мертва голова. Є певна краса в смерті, певне чуття хорошого вбивства. Добре відчувати, що реалізуєш свій потенціал. Так збіса приємно відпустити себе. І знаєте, що ще? За це добре платять. Щоб заробити в тому журналі два мільйони євро, мені б довелося пропрацювати сто років… та й тоді, думаєте, мені вдалося б відкласти таку суму? Жодного, курва, шансу. Гроші… машина… вілла… діаманти… Я почуваюся багатшою за королеву. Багатшою за Джоан Роулінґ, за президента Путіна, за Річарда Бренсона й Білла Ґейтса. Багатшою за Тейлор Свіфт і Адель.

Це краще, ніж виграти в лотерею, бо я заробила ті гроші. Я важко працювала. Я віднайшла свій талант. Своє істинне покликання. Але не можна вбивати абияк.