Читати книгу - "Річки Лондона"

Я піднявся до балконів, пройшов поміж двома вільними столиками й визирнув, щоб оглянути натовп.

— Мудила! — сказав десь унизу чоловічий голос. — Мудила затраханий!

Я помітив чоловіка віком трохи менш ніж п'ятдесятьох років: волосся трохи сиве, консервативний костюм, виразно кущисті брови. Це був заступник помічника комісара Фолсом — неначе без нього моє життя було не достатньо складним. Я позадкував від балюстради балкону й саме тієї миті побачив Леслі: вона спиралася на поруччя протилежного від мене балкону й дивилася просто на мене. Вигляд у неї був нормальний: активна, задоволена, вдягнута у свої звичайні, як для чергувань, шкіряну куртку та штани. Переконавшись, що я її бачу, вона радісно помахала мені й кивнула вниз, указуючи на головний бар, де Сівол здобував собі випивку.

Офіційний голос повідомив, що вистава продовжиться за три хвилини.

Внизу, у головному барі, хлопець у піджаку зі шкіряними латками дав ляпаса одному зі своїх співрозмовників. Хтось крикнув, Леслі глянула вниз, а я помчав уздовж балкону, розштовхуючи на своєму шляху людей. Я кинув погляд на Леслі: та приголомшено дивилася на мене, як я оббігаю перший ріг і мчу до балкона, що йшов упоперек приміщення. Той, хто цієї миті думав у голові Леслі — вона чи Генрі Пайк — не очікував, що я проштовхуватимусь крізь натовп добре вдягнутих аристократів. І саме на це я й розраховував. Дуже не просто намацувати в кишені шприц із заспокійливим, коли прокладаєш дорогу серед обурених шанувальників опери, але якимось чином мені вдалося приготувати все вже тоді, коли я оббігав останній ріг і біг прямо до Леслі.

Вона зачудовано дивилася на мене, схиливши голову набік, а я подумав: удавай з себе круту, якщо хочеш, бо незабаром міцно спатимеш. На ту мить люди вже звільняли мені дорогу з власної волі, і останні п'ять метрів я міг пробігти без перешкод. Зміг би, якби Сівол не піднявся сходами й не вдарив мене по обличчю. Це було все одно як врізатися в низьку стельову балку: я гепнувся на спину й збагнув, що розглядаю стелю, на якій не можу сфокусувати зір.

Дідько, швидко ж він може рухатися, якщо захоче!

Генрі Пайк, вочевидь, міг впливати й на інших людей, навіть на таких упертих чуваків, як Сівол — це дуже погано.

— Мені це байдуже! — волала праворуч від мене якась жінка. — Самі лише кляті чоловіки, що співають про клятих чоловіків!

Голос оголосив, що вистава продовжиться за хвилину, тож глядачам слід повернутися на свої місця. Вдягнений як офіціант молодий чоловік сказав мені з румунським акцентом, щоб я залишався на місці, бо викликали поліцію.

— Я і є поліція, бовдуре! — сказав я, але не дуже виразно, бо щелепа боліла наче вивихнута.

Я знайшов і показав йому своє посвідчення, а він, треба віддати йому належне, допоміг мені підвестися. У барі не було нікого, окрім прибиральників. Хтось наступив на шприц, розчавивши його. Я обмацав своє обличчя. Оскільки всі мої зуби залишилися на місці, Сівол бив не на повну силу. Я спитав, куди пішов великий чоловік, і мені сказали, що він разом із білявою жінкою пішов сходами вниз.

— У театр? — спитав я, але вони не знали.

Я побіг сходинками вниз і опинився перед довгою мармуровою стійкою гардеробу. Зручною рисою Сівола було те, що його важко не помітити та забути — служитель гардеробу сказав, що великий чоловік пішов до партеру. Я повернувся до вестибюля, де ввічлива молода пані спробувала заступити мені дорогу. Я сказав їй, що мені треба побачитися з її начальством, і коли вона пішла його кликати, я зайшов до зали.

Спершу мене вразила потужною похмурою хвилею музика, а потім — розмір театру. Рядками позолоти та червоного оксамиту здіймалася велика підкова. Ціле море голів пролягало від мене до оркестрової ями й далі до сцени. Декорації зображали корму вітрильного корабля, але його розміри були настільки перебільшені, що планшир здіймався над співаками. Усе було пофарбовано холодними відтінками синього, сірого та брудно-білого: корабель плив у неспокійному океані. Музика була така сама похмура, їй дуже не завадило би більше ритму, або хоча б дівчина у міні-спідниці. Чоловіки в мундирах і трикутних капелюхах співали один одному, а білявий хлопець у білій сорочці витріщав наївні очі. У мене з'явилося дивне передчуття, що це не скінчиться добре ані для блондина, ані для глядачів. Щойно я з'ясував, що тенор грав капітана, як бас, який грав у виставі злодія, запнувся. Я був подумав, що це за сценарієм, але тихий гомін, що пробіг серед глядачів, дав зрозуміти, що я помилився. Співак спробував продовжити, але не міг згадати свої слова. Тенор хотів був імпровізувати, але спіткнувся й з панікою подивився за лаштунки. Глядацький гомін почав переважати звуки оркестру, а музиканти, зметикувавши нарешті, що щось не так, раптово припинили грати.

Я пішов проходом між кріслами до оркестрової ями, хоча й не мав жодної гадки, як потім звідти потрапити на сцену. Кілька глядачів підвелися й намагалися зазирнути за куліси й побачити, що там відбувається. Дійшовши до ями й подивившись униз, я побачив, що музиканти досі сиділи з інструментами в руках. Я був настільки близько, що міг торкнутися першої скрипки. Очі скрипаля були затуманені; він тремтів. Диригент постукав паличкою по пюпітру й музиканти знов почали грати. Я впізнав у музиці першу мелодію, яку Містер Панч співає за сценарієм Піччіні; це була «Мальбрук в похід зібрався», стара французька пісня, яка в англомовному світі більш відома як «Бо він чудовий хлопець».

Першим підхопив приспів тенор, який грав капітана:

«Містер Панч — чудовий малий,

Вдягається в червоне з жовтим».

До співу швидко долучилися бас і баритон, а за ними й уся трупа; вони співали