Читати книгу - "Жінка в пісках"

Обличчя мисливця не може належати до «інтровертного, гармонійного типу». З таким обличчям людина стає другом лісового птаства або, навпаки, здобиччю хижих звірів. З цього погляду моє рішення не було несподіваним, а скоріше неминучим. Засліплений двоїстістю маски — заперечення обличчя і творення нового обличчя,— я випустив з уваги важливий момент, що й це засліплення є своєрідною дією, а тому, очевидно, був змушений блукати кружною дорогою.

В математиці є «уявні числа». Дивні числа, які при піднесенні до квадрату перетворюються у від’ємні. Щось схоже на них є і в масці: накласти маску на маску — однаково, що не надягати її зовсім.

Як тільки я вибрав тип обличчя, все інше було просто. Тільки фотографій, зібраних для формування обличчя, я вже мав шістдесят вісім, і більша частина з них випадково належала до випуклого типу. Приготувався як слід, аж занадто.

Я вирішив негайно взятися до роботи. Ніяких взірців напохваті не мав, а вимальовував обличчя в уяві, наче картину, намальовану невидимими фарбами, накладаючи шар за шаром, і щоразу намагаючись угадати, яке враження справлятимуть вони на тебе. Насамперед на зліпку з сурми я заповнив спіненою деревною смолою виїдені п’явками місця. Зверху замість глини вздовж ліній Лангера наклав одну на одну тонкі пластикові стрічки. Завдяки піврічному тренуванню, мої пальці намацували найменші деталі обличчя, як годинникар намацує викривлення волоска пружини. Колір обличчя я підбирав за кольором шкіри на зап’ясті. Щоб зробити скроні та підборіддя світлішими, я використовував матеріал з домішкою окису титану, щоб щоки були рожеві, додавав до нього червоний кадмій. При наближенні до поверхні шкіри я щоразу обережніше використовував барвники і навіть зумів сіруватими плямками під ніздрями природно передати вік. Нарешті, розтопленою деревною смолою залив прозорий шар — тонку плівку з флуоресціюючими речовинами і близьким до кератинового шару показником заломлення, на якій відбилася поверхня шкіри, яку я купив у того чоловіка. Після того під дією пари з високим тиском одержана оболонка скоротилась і наче прилипла до зліпка. Зморщок я ще не зробив, а тому маска була гладка, та все одно справляла враження свіжої, щойно зідраної з живої людини.

(Якщо не помиляюсь, ця робота забрала в мене днів двадцять два — двадцять три).

Потім виникло питання: що робити з краєм маски? На чолі його можна прикрити волоссям. (На щастя, волосся в мене багато і до того ж воно трохи кучеряве). Навколо очей я вирішив його затінити маленькими зморшками і густо накладеним пігментом, а крім того, темними окулярами. На губах загну всередину і закріплю над яснами. На носі край маски доведеться з’єднати з твердими трубочками, вставленими в ніздрі. Та от із підборіддям була морока. Вихід напрошувався тільки один: заховати його під бороду.

Я вирвав із голови найтонші волосинки і натикав їх по двадцять п’ять — тридцять на кожен квадратний сантиметр маски, звертаючи особливу увагу на те, щоб вони стирчали у відповідному напрямку й під належним кутом. І хоча ця робота забрала багато часу — цілих двадцять днів,— я відчував у душі незадоволення. В минулому столітті борода була звичною прикрасою обличчя, а от у наш час, хоч як крути, в ній є щось манірне. Мені, наприклад, при слові «борода» спадає на думку, на жаль, тільки поліцейський з вокзалу.

Щоправда, бороди бувають різні — не лише такі, як у героїв і богатирів. А такі, як у ворожбитів чи європейських аристократів. Є бороди Кастро, є також, не знаю, як їх і назвати, набагато сучасніші бороди, що їх полюбляють носити юнаки із замашками людей мистецтва. Хоча борода й темні окуляри надавали мені чудернацького вигляду, я мав лише один вихід: постаратися, щоб принаймні не справляти на людей неприємного враження.

Наскільки вдало я зробив маску, ти вже знаєш, а тому повторюватися не варто. Сам я не міг її оцінити як слід і, крім того, не мав конкретного плану, як би її поліпшити, тож мусив задовольнитися досягнутим. Однак мимоволі мене не покидали деякі докори сумління...

Ні, я ненароком сказав «докори сумління», та, коли подумати, в тому застереженні, напевне, був глибокий зміст. Мої думки, ще не набравши словесної форми, були розпливчасті, невиразні, і щоразу, коли я тільки розтуляв рота, неприємне передчуття, ніби прищик на язиці, попереджувало: перестань теревенити!

Тієї ночі, коли я докінчив бороду, на великому пальці правої руки пінцет залишив чорно-кривавий мозоль. Стікаючи потом, я відчував, як біль розжареною вуглиною обпікав дно очей. Хоча я раз у раз витирав їх, вони туманіли, наче брудні шибки,— мабуть, тому, що виділення, липкі, як мед, сочилися безперестанку. Коли я зайшов у ванну помитися, то раптом помітив, що настав ранок. В ту мить, як я ненароком повернув обличчя на сонячний блиск у віконній рамі, знайоме відчуття сорому кольнуло мене в серце.

І відразу я згадав давній сон. Сон, схожий на старий німий кінофільм, який починався з дуже мирної сцени: одного дня наприкінці літа чи на самому початку осені я, десятирічний хлопчак, неуважно спостерігаю, як, повернувшись з роботи, батько роззувається у передпокої. Та несподівано мир порушився — повернувся додому ще один батько. Тільки от дивина: він нічим, крім капелюха, не відрізнявся від першого. У першого був солом’яний капелюх, а в другого — фетровий. Побачивши батька у солом’яному капелюсі, батько у фетровому капелюсі глянув на нього зневажливо й виразним жестом дав зрозуміти, що його перебування у тому домі недоречне. Батько в солом’яному капелюсі, страшно розгубившись, схопив у руки черевики і, сумовито всміхнувшись, майже побіг надвір. Моє юне серце мало не розривалося, коли я дивився йому вслід... Та раптом фільм урвався, залишивши чомусь на душі гіркий осад...