Читати книгу - "Моє сторіччя"

А оскільки цю отруту під назвою «цезій» дощ змив із дерев і вся радіація пішла в землю, проникла у мох, опале листя, хвою, я теж раптом взяв пилку для металу і пішов стукати нею об паркан, хоч онуки всі й кричали мені вслід: «Діду, зупинися, це не для тебе!»

Може, так воно й є. Бо коли я із криком: «Кухня плутонію! Кухня плутонію!» змішався з натовпом цих молодих людей, мене просто збили з ніг водомети, спеціально надіслані панами з Регенсбурґа. А у воду вони додають якийсь подразник, мабуть, отруйний газ, хоча він, звісно, не такий шкідливий, як отой цезій, що приплив до нас у хмарі з Чорнобиля і стікає тепер на наші гриби, і нікуди від нього не подінешся.

Саме тому згодом у Баварському лісі та в лісах довкола Вакерсдорфа перевірили вміст радіації не лише в їстівних грибах, таких як смачнющий гриб-парасолька чи дощовик, а й у різних неїстівних, яких не вживають люди, але ними може отруїтися всяка звірина. І коли ми, незважаючи ні на що, все ж зібралися по гриби, нам теж зробили всі заміри й показали на таблицях, що, як з’ясувалося, каштановий гриб, який з’являється лише в жовтні і буває неймовірно смаковитим, увібрав у себе найбільше цезію. А найменше його виявилося в опеньках, що не дивно, бо ж опеньки ростуть не на землі, а як паразити — на пеньках. І гноївка біла теж постраждала не надто, а вона ж теж дуже добра, поки молода. Сильно зараженими виявилися, скажу я вам, моховики, боровики, рижики, які люблять рости під молодими ялинками, і навіть підберезники, а підосиновики — менше, але, на жаль, дуже постраждали лисички. Хоча найбільше увібрав білий гриб, який, якщо його знайдеш, можна вважати справжньою Божою ласкою.

Та врешті-решт уся ця історія з Вакерсдорфом закінчилася, бо панове з атомної промисловості можуть здійснювати переробку у Франції, причому дешевше, ніж тут, і галасу там буде менше, ніж в Оберпфальці. Тепер у нас тут знову спокійно. І навіть про Чорнобиль та чорнобильську хмару ніхто більше не згадує. Але моя сім’я, навіть онуки, перестали ходити по гриби, і це зрозуміло, хоча, звісно, це зруйнувало нашу родинну традицію.

Та особисто я і досі грибник. Діти здали мене в будинок для літніх людей, а там скрізь росте ліс. У ньому я й збираю все, що знайду: їжовики жовтуваті й підосиновики, білі гриби — просто посеред літа, а в жовтні — навіть польський гриб. Я їх смажу в кухонній ніші, для себе та кількох інших стареньких, які вже ледве ходять. Усім нам далеко за сімдесят, тож ми байдужі до цезію, бо нам і так недовго лишилося.

Ну що ми забули в Калькутті? Що мене туди занесло? Після того, як роман «Щуриха» залишився позаду і мене вже нудило від спостережень за тим, як німці ріжуть худобу, я взявся малювати гори сміття, безхатьків, що ночують на вулицях, богиню Калі, яка від сорому показує язик, ворон на купах шкаралупи з кокосових горіхів, рештки блиску колишньої імперії на позеленілих руїнах — і спершу, коли весь цей сморід підіймався в небо, просто не знаходив слів. І тут мені наснився сон…

Але перед тим, як мені наснився цей сон, що мав такі поважні наслідки, я відчув укол пекучих ревнощів, бо Уте, яка читає всяку всячину, за той час, поки вона терпіла Калькутту і все більше худнула, ковтала один твір Теодора Фонтане за одним: купа книг у нашому багажі мала врівноважити наші індійські будні. Але чому вона читала саме його, цього гугенотського пруссака? Чому так пристрасно, під увімкненим вентилятором, чому саме цього балакучого хронікера землі Бранденбург? Чому під бенгальським небом — і чому взагалі Фонтане? Одне слово, якось по обіді мені наснився сон…

Та перш ніж я почну відмотувати цей сон від котушки, мушу сказати, що особисто я нічого, геть нічого не маю проти письменника Теодора Фонтане та його романів. Чимало з його творів збереглися в моїй пам’яті як запізніле читання: Еффі на гойдалці, екскурсії на човні по Гафелю, прогулянки з Женні Трайбель на Галлензеє, літній відпочинок у Гарці… Але Уте знала все, кожен вислів пастора, причину кожної пожежі, навіть якщо у вогні загинуло все Танґермюнде, а у творі «Безповоротно» повільне тління мало поважні наслідки. Навіть коли надовго відключали світло, вона продовжувала читати, під замовклим вентилятором, а Калькутта тимчасом занурювалася в темряву — поки вона читала й перечитувала при світлі свічок «Дитячі роки» та вперто рятувалася втечею від Західної Бенгалії на больверк Свінемюнде, або ж тікала від мене — вздовж берега Балтійського моря у Західній Померанії.

І ось якось, у час пообіднього відпочинку, поки я лежав під протимоскітною сіткою, мені наснилося щось північне. З вікна мого ательє, розміщеного під дахом, я дивився вниз, у Вевельсфлетський сад, у тінь від плодових дерев. Я вже не раз розповідав цей сон у різних варіантах і перед різною публікою, але іноді забував сказати, що село Вевельсфлет розташоване в провінції Шлєзвіґ-Гольштайн на річці Штьор, яка є притокою Ельби. Отож я бачив