Читати книгу - "Півтори тисячі років разом. Спільна історія українців і тюркських народів"

В умовах безкоролів’я верховна влада в Речі Посполитій тимчасово переходила до римо-католицького гнєздинського архієпископа. У 1648 р. ним був Мацей Лубенський (1572—1652)523. Фактично ж вона опинилася в руках тодішнього канцлера Єжи Оссолінського (1595—1650)524. Останній, розуміючи, що влада Речі Посполитої беззахисна перед повсталими козаками, готовий був іти на компроміс.

Хмельницький ніби теж виявляв такі наміри. 2 червня 1648 р. під Білою Церквою він дав наказ послам від Запорозького Війська до короля Владислава IV. Ймовірно, гетьман ще не знав про смерть останнього.

Однак, схоже, Хмельницький вів подвійну гру. Уже влітку 1648 р., вважав Омелян Пріцак, між козацьким гетьманом та султаном були встановлені васально-сюзеренні зв’язки525.

Перемоги 1648 р. у битві під Жовтими Водами та Корсунем запалили повстання проти адміністрації й шляхти Речі Посполитої в Україні. Хмельницький, який отримав такі блискучі перемоги і за спиною в якого стояли татари й Османська імперія, не збирався відступати. Війна мала вибухнути з новою силою.

Наприкінці серпня на Волині в районі Чолганського Каменя (нині місто Теофіполь, районний центр Хмельницької області) почали зосереджуватися шляхетські війська, командування якими доручили трьом регіментарям – князю Владиславу-Домініку Заславському (1616—1656), Миколі Остророгу (1593—1651) й Олександру Конецпольському (1620—1659).

Шляхті вдалося зібрати чималу кількість військ – близько 35—40 тисяч. Та біда в тому, що в таборі під Чолганським Каменем, по-перше, не було єдності (шляхтичі вели себе своєвільно, не виявляли бажання коритися командуванню), по-друге, спостерігалося легковажне ставлення до козацьких і татарських військ, на них дивилися як на недостойного противника, котрого буде легко перемогти.

У вересні 1648 р. козацькі війська, до яких згодом приєдналася татарська кіннота, й шляхетські війська рушили назустріч один одному. Зійшлися вони біля містечка Пилява (зараз село Старосинявського району Хмельницької області).

23 вересня на узбережжі річки Ікви, що протікала біля Пиляви, розпочалася битва. Козакам вдалося загнати піхоту противника на вузьку греблю й там винищити її. Також зав’язалися бої із розрізненими загонами шляхетської кінноти, які діяли безладно.

Опинившись у складному становищі, військова рада шляхетського війська вирішила відступати. Однак злагодженого відступу під прикриттям возів здійснити не вдалося. Регіментарі рятувалися втечею з поля бою. У шляхетському війську почалася паніка й втеча. Вранці наступного дня, 24 вересня, шляхетський табір опинився в руках козаків і татар. Їм дісталися величезні трофеї – багато гармат, запаси зброї, пороху, коні, різне дороге начиння, яке везли шляхтичі з собою526.

Пилявецька битва відкривала для козацького війська дорогу на Захід. Війна, що виходила за межі «козацької території», стала набирати загрозливого характеру.

Похід на Захід потребував певної легітимації. Було зрозуміло, коли козаки повставали на Подніпров’ї чи навіть на Поділлі, то були «їхні» землі. Щодо Волині й Галичини, то ці терени не розглядалися як козацькі. Проте це була Русь. І, схоже, Хмельницький та його оточення почали поступово використовувати ідею «визволення Русі» для обґрунтування своїх походів на Захід. Принаймні вже влітку 1648 р. поширювалися такі ідеї. Правда, це було на рівні чуток, поголосок527, пізніше на рівні висловлювань, побажань самого Хмельницького. Проте в документах офіційного рівня, які подавалися королівській владі козаками, вона не декларувалася.

Ідея «відновлення Русі» непогано лягала в турецькі плани. Восени 1648 р. Хмельницький звернувся до турецького султана взяти під свою зверхність «Україну, Білу Русь Волинь, Поділля з усією (Галицькою) Руссю аж по Віслу»528. В обмін за султанову протекцію Хмельницький мусив сплачувати данину, як Молдавія та Волощина, надавати туркам військову допомогу, постачати їм рабів на галери, а також віддати Кам’янець-Подільський529. Чому турків цікавив Кам’янець? Це була велетенська, добре укріплена фортеця, завдяки якій можна було контролювати значну частину українських земель. Зрештою, туркам вдалося захопити місто, але сталося це пізніше, в 1672 р.530.

У принципі, дії Хмельницького на дипломатичному фронті є зрозумілими. Йому потрібна була допомога з боку Османської імперії, в даному випадку – з боку її васала, кримського хана. Без цієї допомоги гетьман ризикував програти. Тому він ішов на невигідні умови.

Після Пилявецької битви козацькі війська рушили в західному напрямку через Базалію, Збараж, Тернопіль, Зборів і Глиняни до Львова. Уже на початку жовтня козацько-татарське військо почало штурмувати його передмістя.

Оборону Львова зорганізували самі міщани на чолі з бургомістром Мартином Гросваєром. Три тижні тривала облога. Хмельницький погодився її зняти, взявши викуп у розмірі близько 200 тисяч дукатів531. Це була чимала сума. Більшу частину викупу гетьман віддав татарам. Це знову ж таки вказує, хто був головним у