Читати книгу - "раКУРС"

— Якось я читала, що потрібно відпустити почуття вини, бо так розпорошується енергія, а на тобі ще й лежить відповідальність за дітей і… за мене.

— Ти знову? — я поставила каструлю на плиту, подивилася на неї з докором. — Зберемо кошти, тебе прооперують, і все буде добре.

— Де зберемо? Знайдемо на дорозі? — Соля гірко посміхнулась.

— Цю тему закрили. У продовження попередньої. Знаєш, що я помітила? Я стала добрішою й почала більше цінувати життя, — сказала я, знову взявшись до роботи.

— А я часто думаю про того юнака, який допоміг нас звільнити, — сказала Соля й узялася знову гризти яблуко. — Він дуже ризикував, але чому? І що з ним сталося далі?

— Нехай тебе не турбує доля сепаратиста. Він підняв зброю на українців, тож що б він там не зробив хорошого, це не робить йому честі. Він бойовик, сепаратист і не вартий того, щоб ти думала про нього.

— Він урятував моє життя, — повторила Соля.

— Грець із ним! Спасибі за тебе, а з іншим хай сам розбирається. За все в цьому житті треба платити, тож сподіваюсь, і він своє отримає.

Я була категорична й при одному слові «сепаратист» заводилася з півоберту, і тоді ніякі розмови про «доброго» чи «справедливого» сепаратиста мене не переконували.

— Гаразд, проїхали, — сказала сестра. — Зізнавайся, де вчора пропадала?

— Гуляла. Хотіла побути на самоті.

Соля пішла до дівчаток, які прокинулися й уже влаштували війну подушками, а я знову думала про вчорашню зустріч із незнайомцем. Є люди, які з’являються в нашому житті й не залишають по собі сліду, а є випадкові зустрічі, які запам’ятовуються на все життя. Учора в мене був важкий день. Нагромадилось, накопичилось у душі стільки болю, що тиснуло пресом у кілька атмосфер. І саме в цей час я його зустріла. Це був перший хлопець, який одразу ж не почав зі знайомства, не ставив дурних запитань, і в його очах не було хтивості чи бажання затягти мене в ліжко. Він просто з’явився поруч добрим янголом, який не вирячився на мої груди, навіть не спитав мого імені. Хлопець вів розмови, щоб відволікти мене від суму, щоб я могла скинути з плечей тягар, який тиснув на мене і ззовні, і зсередини. Поруч із ним я була розкута й спокійна, як ніколи. Я не чула його імені, не спитала про вік, не можу навіть знати, чи він місцевий. Він також не ставив подібних запитань. Він був трохи дивним, але не можна було не помітити його самотність, сум і ще щось таке, яке буває в людини, коли вона чогось чекає. Я мала віддячити йому й спробувати його підтримати, бо була впевнена, що він потребує підтримки зараз не менше, ніж я вчора.

— Солю, ви поснідаєте без мене? — крикнула я.

— А ти куди? — запитала сестра, виглянувши з кімнати. — Знову потрібно усамітнитися?

— Так, — відповіла я й пішла перевдягнутися.

Учора я зустрівся з дівчиною в Гогольсквері. Перед цим ходив разом з іншими небайдужими сєвєродончанами на толоку. Ми прибирали листя, яке почало потроху опадати, хоча дерева ще масово не роздягалися; полили квіти, що висадили на зиму. Там я познайомився з кількома хлопцями та дізнався, як називаються дерева та кущі. Тож коли я побачив сумну дівчину у сквері, вона видалася мені такою розгубленою й самотньою, що я вирішив підійти до неї. Було помітно, що взагалі вона сильна особистість, але в житті навіть таких людей бувають моменти, коли вони самі потребують принаймні уваги, якщо не підтримки. З нею було просто й спокійно, і я не пошкодував, що підійшов до неї. Я не питав, як її звуть і чому вона сумує — не в моїх правилах лізти в чужу душу, коли не просять. Уже вдома я зрозумів, що зустрів дівчину, з якою не відчував ніякої натягнутості в розмові, і тепер її ніколи не побачу.

Я зварив із десяток вареників, які вчора купив у крамничці напівфабрикатів, поїв, запив чаєм. За вікном терикон, який не дає мені спокою. Напевно, для сусідів, які живуть поруч, він простий трикутник, насип із відробітки, а для мене — частина життя. Десь за ним моя Первомайка, я відчував її дихання й сам дихав тим самим повітрям. Там мама й Антон. Йому я не телефоную, ми домовилися, що розкажу потім, який вирок винесе мені суд. Чекати лишилося кілька днів, і вони ставали все довшими. Удома сидіти не було сил, і я пішов у сквер, туди, де вчора зустрів незнайомку.

Вона сиділа на тій самій лавці й палила цигарку. Я підійшов, як учора, сів поруч.

— Випадкові зустрічі не бувають випадковими, — сказав я.

— Кажуть, що так, — озвалася дівчина, дивлячись, як два горобці відбирають одне в одного шматочок печива.

— Погуляємо містом?

— Гаразд, — погодилася вона.

Ми ходили знайомими й незнайомими вулицями та проспектами. Коли йшли по вулиці Сметаніна, що в найстарішому районі міста, звернули до парку імені Горького. Ми пройшли крізь напівзруйновані ворота при вході в парк, а там лише зарослі кущів, бур’янів, зруйновані доріжки алей, недоглянуті дерева розпростерли гілки на всі боки, як їм заманулося.

— Місцеві розповідають, що колись тут був красивий парк з