Читати книгу - "Чтиво"

— Ви можете бути гарним письменником, якщо схочете,— сказала вона.

Тиша.

— Дякую,— відповів він.

— Нема за що.

Знову тиша.

— Звісно, я щаслива,— сказала вона.

Він не відповів.

— Я не можу мати дітей,— додала вона.

Вони помовчали.

— Мені дуже шкода,— сказав Пфефферкорн.

Вона витерла очі фартухом. Розсміялася. Брудний, скрипучий звук, повний розчарування і готовий до ще більшого смутку. Вона зім’яла фартух у кулаку.

— Уявіть, він змушує мене це носити.

Пфефферкорн посміхнувся.

— А я, чорт забирай, дружина прем’єр-міністра.— Вона похитала головою, знову розсміялася і подивилася йому в очі.

Вони помовчали. Вона зробила крок уперед. Він відчув запах господарського мила, яке вона приносила, щоб він помився. Відчув запах дешевої косметики. Її потріскані губи трохи відкрилися. Вона нахилилася вперед, ніби хотіла його поцілувати. Він напружився.

— Ходіть за мною,— сказала вона,— якщо хочете жити.

анцюг не дозволяв йому заглядати за ґрати. Тож коли він зробив крок за двері, не знав, чого очікувати. Те, що він побачив, його не вразило. Звичайний бетонний коридор вісім футів завдовжки. В кінці — прості дерев’яні двері.

— А як же охорона? — прошепотів він.

— Охорони немає,— відповіла вона.

Вона відчинила дерев’яні двері. Вони були незамкнені. З іншого боку був квадратний бетонний передпокій. Перед ним піднімалися вгору спіральні сходи — нічого гламурного, просто сталеві сходинки, що зникали в шахті, проробленій у стелі. Праворуч було ще двоє дерев’яних дверей, ліворуч — іще одні. Зовсім не схоже на ту антиутопію, яку він уявляв.

— А сигналізація? — прошепотів він.

— Сигналізації немає. І не потрібно шепотіти.

Вона відчинила перші двері праворуч. За ними була комора. Вздовж трьох стін протягнулися металеві полиці. Пфефферкорн побачив пакунки туалетного паперу, стовпчики білизни готелю «Метрополь», картонні ящики з милом, стоси паперу для письма, коробки з ручками. На гачку висів білий накрохмалений комбінезон. У кутку стояв візок. Дружина Жулька опустилася на коліна, полізла під нижню полицю і витягла звідти його валізку. Підвелася і жестом запропонувала її забрати.

Пфефферкорн відкрив валізку. Неймовірно, але все лишилося на своїх місцях. Він поглянув на дружину Жулька. Та знизала плечима.

— Драгомирові не подобається нічого викидати,— сказала вона.

Жінка заплющила очі, щоб він перевдягнувся в злабійського пастуха. Костюм був зручний, за винятком шестидюймових підборів, які були дуже ненадійними для втечі з в’язниці. Він зняв чоботи і взувся в звичні солом’яні пантофлі. Покрутився, щоб вона висловила свою думку.

— Дуже схоже,— сказала вона.

Він поклав в одну кишеню дезодорант-електрошокер, в іншу — ніж-зубну щітку. В задні кишені сунув мило з полімеру дубнію і пляшечку дизайнерського одеколону-розчинника. Скручені гроші і мобільний телефон запхав у шкарпетки. Фальшивий паспорт сховав у нижній білизні.

— Не забудьте це,— сказала вона і передала йому листи і незакінчену кінцівку «Василія Набочки».

Він поклав їх до кишені з милом. Пфефферкорн розмірковував, що ж робити з м’ятними льодяниками, і вона простягнула руку.

— Це не те, що ви думаєте,— сказав він.

Вона взяла коробочку й опустила в кишеню фартуха.

— Я знаю, що це.

Він поглянув на неї.

— Покваптеся,— додала вона.— У нас небагато часу.

Наступною кімнатою була кухня. На довгому столі стояв плетений кошик з коренеплодами, іржава промислова тертушка і стос немитих таць. Жінка змусила його випити дві чашки чаю. Потім посадовила на стілець, а сама відкрила набір з фальшивими вусами і прочитала інструкцію.

— Не забудьте ватну паличку,— сказав він.

— Я вмію читати.

Вона використала майже весь клей і всі смужки з накладними вусами. Витерла шпатель об фартух і передала, щоб він подивився на своє відображення.

Вуса були такі, що позаздрив би сам Синя Борода.

Вони повернулися до комори. Вона передала йому білий комбінезон, що, як він тепер помітив, був костюмом для роботи з небезпечними матеріалами. Він почав розстібувати блискавку. Вона його зупинила.

— Треба до туалету?