Читати книгу - "Порожня труна"

Фантомас стенув плечима, і Бедо виснував:

— Чого доброго, з цим малим я ще скидатимусь на порядного буржуа!

Отож малого Убера, сина безталанної Амелі Дроп, що втрапив до рук мерзенних злочинців, чекало страшне майбутнє.

— Це хто так співає? — спитала Дельфіна Фаржо, вражено дивлячись на стару Фелісіте. Та за звичкою, щоб розворушити Дельфіну й навіяти веселіші думки, наспівувала її улюблену пісеньку.

Обидві жінки знову перебували в кімнатці Дельфіни в квартирі професора Поля Дропа, яку він виділив для хворої. Займався сірий, похмурий світанок, мрячило, і Дельфіна, лежачи в ліжку, підсунутим до самого вікна, сумовито дивилася на округлі крони дерев, що, мов овеча отара, збігали авеню Мадрід до Булонського лісу.

Дельфіна Фаржо була ніби здивована. А що Фелісіте й далі мугикала ту пісеньку, то божевільна урвала її нетерплячим порухом руки.

— Господи, терпцю вже немає, — мовила вона. — Весь час співаєш одне й те саме. Навіщо мені ця дитяча пісенька?

Фелісіте обернулася до хворої:

— А для того, бідолашко, що ти не любиш інших пісень. І розважити тебе можна тільки цією колисанкою…

Дельфіна сердито попросила її:

— Будь ласка, помовч. Сьогодні вона мене дратує.

Дельфіна поринула в глибоку задуму, і Фелісіте не важилася порушити її. Минув майже тиждень від тієї страшної трагедії, коли загинув професор Поль Дроп. Мало не позбулася життя й бідолашна Елен, яку останньої миті врятував Фандор. Медсестри тоді швидко відвезли Дельфіну до покоїв, які професор для неї наймав, так її люблячи, що до останньої краплі віддав їй свою кров. Після тієї операції Дельфіна була в тяжкому, майже непритомному стані. Лікар, що оглядав її, сказав, що тілесно вона одужає швидко. А от розумово, — не певен. Коли щиро, то боїться, що тут уже нічим не зарадиш.

Уже два дні, як Дельфіна пополудні вставала з ліжка. Решту часу вона і лежала — більше з обережності, ніж тому, що цього справді потребувала. Вона потроху оживала, і на її бліді, знекровлені щоки повертався рум'янець.

Якось Фелісіте, помітивши, що Дельфіна надто задумана, озвалася:

— Дельфіно, може, тобі дати твою ляльку?

Молода жінка здивовано втупилася в неї.

— Мою ляльку? — лагідно спитала вона. — Яку ще ляльку?

Фелісіте ледь стенула плечима й, зайшовши до сусідньої кімнати, винесла звідти іграшку й поклала біля хворої.

Дельфіна придивлялася до порцелянової ляльки.

— Що це означає? — поцікавилася вона. — Навіщо ти принесла її?

Терпляча стара Фелісіте пояснила:

— Щоб ти могла трохи розважитись… Он бачиш, зараз на ляльці рожева сукня. А коли схочеш, можеш одягнути блакитну, так буде навіть краще..

Фелісіте вмовкла під непорозумілим Дельфіниним поглядом. Молода жінка, здавалося, була сердита й спантеличена водночас.

— Отакої! — згукнула вона. — Що це все означає? Мені дають ляльку, щоб я бавилася з нею, мов мала дитина. — Дельфіна зайшлася нервовим смішком. — Адже мені не десять років. Я доросла жінка, була одружена, мені тридцять років. Що за дурниці — давати мені бавитися лялькою! — Дельфіна і раптом пожвавішала. — Глузують тут із мене чи що? — Дельфіна показала на книжку на етажерці й звеліла Фелісіте:

— Принеси мені, я подивлюся її.

То був альбом з неоковирними, надміру яскравими малюнками. Під кожним великими літерами йшов напис. Альбом призначався, безперечно, для малюків, які вчаться читати. Дельфіна перегорнула кілька сторінок.

— Пригадую, — спроквола мовила вона, — не так давно я з великим зацікавленням розглядала ці малюнки. А тепер вони мені якісь аж надто дитячі. Нема на що дивитися. — Дельфіна знуджено відклала альбом і мовби сама до себе провадила далі: — А все ж, пригадую, вони мене дуже вабили, чи то давно, чи не так давно, вже й не пам'ятаю до пуття.

Фелісіте збентежено слухала Дельфіну. «Такою вона ще ніколи не була, — дивувалася доглядачка. — Що з нею сталося?» Але незграбно наполягала:

— Дельфіно, та ти погралася б краще з лялькою.

Хворій урвався терпець. Вона схопила іграшку й жбурнула на середину кімнати. Порцелянова лялька розлетілася на друзки.

— Досить із мене знущатись! — несамовитіла вона. — Чуєш, я тобі не: дитина, не дурепа й не безклепка! Дайте мені щось пристойне, щось цікаве для мене, я вам не мала дівчинка… До речі, чому і відколи до мене так ставляться? — І тоді, ніби їй сяйнуло, запитала: — Чому я більше не бачу професора? Доброго професора Поля Дропа, якого так люблю? Це нечемно — так мене занедбати. Фелісіте, я справді була щасливою, коли він сидів тут, лагідно дивився на мене й гладив мені руки. Піди скажи, нехай прийде.

Стара доглядачка зблідла. Поза сумнівом, з хворою сталася раптова, разюча й несподівана переміна. Вона розмовляє як при здоровому глузді, висловлює тверезі думки. Нема й сліду жалібної лагідності, якої надавав їй дитячий голосок. Вона вже не хоче, як раніше, ні гратися з лялькою, ні розглядати книжку з малюнками. Фелісіте погамувала хвилювання і, намагаючися, щоб не тремтів голос, ухильно відповіла:

— Про професора, люба, не турбуйся. Принаймні сьогодні його не буде…

— А завтра? — наполягала Дельфіна.

— Можливо, — відповіла Фелісіте.

Де вже було бачити старій жінці, що Дельфіна довгим, підозріливим поглядом дивиться на неї.

Дельфіна помовчала, потім потяглася на ліжку й проказала:

— Облиш мене, Фелісіте, й опусти завіси. Я трохи стомилась і, мабуть, посплю.

Доглядачка послухалась. Трохи посиділа біля узголів'я хворої, а