Читати книгу - "Рiднi дiти"

— Я повторю з ним,— сказала Ліна Павлівна.

— Ні,— похитала головою Катя. — Це мені доручено, і я мушу довести до кінця. Адже я знаю всі його слабкі місця і всі його хитрощі. Коли я піду сьогодні в театр, а він завтра принесе двійку, я собі місця не знайду.

Льоні, Асі, Лені й іншим дівчаткам і хлопцям було дуже шкода, що не йде Катя, але вони знали — слово Каті непохитне. Як же можна було не поважати і не слухати таку подругу?

Важко сказати, хто був її найближчим другом. Вона була в добрих взаєминах взагалі з усіма дітьми, навіть з меншими — Тонею, Зіночкою,. але, можливо, найдужче вона дружила з Льонею Лебединським і з німим Ванею великим, та ще з тими дівчатками з Ленінграда, яким уперше написала листа.

Інколи вона сідала десь у куточку і писала, писала, забувши про все на світі. Мабуть, з ними вона була найодвертішою.

Її ніколи не бачили ні сумною, ні особливо веселою, але завжди заклопотаною. Справді, у неї ж було багато справ, крім шкільних уроків. Головне, садок.

Коли діти тільки-но приїхали, за дитбудинком було лише велике порожнє подвір'я.

— Отут у нас буде сад,— сказала тоді Марина Петрівна.

На багато гектарів коло них простягся сад Академії наук, їх розділяв лише невеличкий паркан, і якось працівники саду помітили, що діти стоять під парканом і дивляться в їхній сад.

Невеличкий, підстаркуватий вже чоловік, з чорними звислими вусиками, які надавали йому дуже затишного вигляду, набрав повні жмені слив і підніс їм.

— Нате, дітки.

Але діти вмить розбіглися. Може б, хто з малих і взяв, але старша дівчинка з темними сірими очима і темно-русявим волоссям строго глянула на інших, ніби заборонила брати.

«Вони гадають,— подумала Катя, а то була вона,— що нас сливи і яблука спокушали. Мені просто на сад приємно було дивитися».

Невисокий чоловік з вусиками — професор-академік, як потім виявилося, замислено поглянув дітям услід,— які вони були ще тоді худі й бліді! — почухав зовсім не по-професорськи потилицю і сказав своїм співробітникам:

— А чого нам їх не пустити до саду? Коли вони там і з'їдять якесь яблучко чи грушу, хіба нам збитки від того будуть? Адже діти...

І він того ж дня послав одного із своїх помічників на переговори до Марини Петрівни.

Після того Марина Петрівна зібрала дітей і сказала їм:

— Вам дозволяють гуляти в Академічному саду, а за це ви допоможете зібрати фрукти. Ви розумієте, як вам довіряють? Це велика честь нашому будинку. І я певна, що ви не підведете і, коли збиратимете фрукти, мені не доведеться за вас червоніти.

Їй таки довелося почервоніти, та не від сорому, а від задоволення. Працівники саду гостинно зустріли дітей, а професор Петро Петрович, дивлячись чомусь убік, ніби йому було ніяково, сказав:

— Їжте, дітлашня, скільки хочете. Бачите, який урожай, а вам поправлятися треба.

Але та сама русява дівчинка глянула багатозначно на всіх, особливо на Бориса і на Ілька, відповіла:

— Дякуємо. Ми прийшли вам допомагати, а не їсти.

Ну, невідомо, ручитися не можна, як хто поводився, але працювали сумлінно — підбирали падалицю, згрібали і палили листя. Це було так весело і цікаво — працювати всім разом. А Катя весь час розпитувала Петра Петровича про все, що воно й до чого.

«На дорогу» (перебігти з хвіртки у хвіртку) їм усім все-таки поклали в кишені яблук, а після кількох днів роботи сторож саду привіз до дитбудинку на тачці три великі плетені кошики яблук, груш і слив.

— Це зароблено на трудодні, прекрасно працювали! — розвівши руками, серйозно пояснив Петро Петрович,— мовляв, хоч-не-хоч, а розплачуватися треба!

Марина Петрівна розцвіла в усмішці.

— Ми беремо шефство над вашим садком,— продовжував професор. — Як це можна, щоб таке гарне місце гуляло! Це просто злочин. Вирішили виділити для вас саджанців, даємо бульби багаторічних квітів,— хай діти привчаються ростити дерева і квіти. Пам'ятаєте, як Чехов сказав, Антон Павлович, устами одного з своїх героїв: «Коли я саджу берізку і потім бачу, як вона зеленіє і гойдається від вітру, душа моя сповнюється гордістю».

Катя підійшла ближче і уважно слухала, дивлячись на професора,— як він гарно говорить!

Професор захопився своєю улюбленою темою.

— А про квіти ви знаєте,— він звертався вже до дітей — Каті, Льоні, Асі і, забувши про їхні роки, говорив, як з дорослими: — Зараз нам доручили розробити велике положення — це буде постанова самої Ради Міністрів. Подумайте, Рада Міністрів схвалить постанову про впровадження квітів у побут людей! От! — Він підняв палець угору. — Аякже! Ми йдемо до комунізму — наше життя мусить бути красивим, благородним, і це все можливо, це все в наших руках! Правда? — Він поклав руку на плече захопленої його словами Каті. —Ми з вами мусимо зробити прекрасний сад!..

Прекрасний сад!

Другого дня цілий вечір Катя і Льоня сиділи і малювали план прекрасного майбутнього саду, бо Петро Петрович пообіцяв прийти і разом з ними все розробити, а вони хотіли підготуватися до його приходу.