Читати книгу - "Життя за життям, Кейт Аткінсон"

— Усе значно гірше. Треба готуватися до неприємних видовиськ.

Звичайно, навіть міс Вулф не уявляла, наскільки неприємно бачити рани не на солдатах з поля бою, а на цивільному населенні. Вони відкопували шмаття плоті, яке годі розпізнати, і витягали з руїн малесенькі дитячі ручки-ніжки.

— Не можна відвертатися, треба робити своє, треба стати свідками, — казала міс Вулф. Цікаво, що це значить? — думала Урсула. — Це значить: не можна забувати цих людей, коли опинимося в безпеці майбутнього.

— А якщо це нас уб’ють?

— Тоді інші мусять пам’ятати нас.

Перший серйозний випадок, що їм випав, — це коли бомба влучила у великий дім, що стояв серед ряду таких же будівель. Решту будинків не зачепило, мовби Люфтваффе хотіло прицільно знищити мешканців саме тієї оселі — дві родини зі старшим поколінням, кількома дітьми і двома немовлятами. Вони сховалися в підвал і пережили вибух, але і водогін, і каналізаційна труба тріснули, тож перш ніж їх перекрили, усі втонули в смердючій рідині.

Одна з жінок видерлася аж під стелю підвалу, чіпляючись за стіну, вони бачили її крізь щілину, міс Вулф і містер Армітадж притримували Урсулу за шкіряний пояс, а вона тягнула до жінки руку, звісившись згори. Якусь мить вона думала, що справді дотягнеться, а тоді та зникла у смердючому потоці, який піднімався й затоплював підвал.

Коли нарешті над’їхали пожежники й відкачали воду, з підвалу витягли п’ятнадцять тіл, зокрема семеро дитячих — їх виклали перед домом, ніби на просушку. Міс Вулф наказала, щоб їх чимшвидше прикрили і перенесли за стіну, доки не над’їде фургон від моргу:

— Такі види не піднімають бойовий дух.

Урсула вже давно виблювала вечерю. Вона майже після кожного інциденту блювала. І містер Армітадж із містером Палмером так само, та й містер Сіммс не від того. Стоїчно зносили смерть тільки міс Вулф і містер Буллок.

Потім Урсула намагалася не думати про немовлят чи жах на лиці бідолашної жінки, яка марно тягнулася до її долоні (чи, може, то й не жах був, а невіра а те, що таке може бути).

— Думайте про те, що вони зараз у мирі, — стоїчно порадила міс Вулф, розливаючи їм гарячий солодкий чай. — Вони порятувалися від усього цього, просто відбули трошки раніше, ніж ми.

На що містер Деркін сказав:

— Вони відійшли у світлистий світ.

А Урсула подумала: насправді «Вони відійшли до світлистого світу». Урсула була геть не певна, чи по смерті на них щось чекає, крім темної нескінченної пустки.

— Як про мене, то я сподіваюся, що помру не в гівні, — сказав прозаїчний містер Буллок.

Тоді вона думала, що ніколи не забуде той перший страшний інцидент, але його вже відтіснили інші спогади, і зараз вона про нього майже не згадувала.

*

— Усе погано, — діловито сказала міс Вулф. — Їм потрібен хтось мініатюрний.

— Мініатюрний? — перепитала Урсула.

— Худий, — терпляче пояснила міс Вулф.

— Щоб туди спуститися? — Урсула з жахом підняла погляд на вершину вулкану. Вона не була певна, чи стане їй сміливості спуститися в роззявлену пащу пекла.

— Та ні ж бо, не туди. Ходімо.

Вперіщила злива, Урсула ледве брела за міс Вулф, спотикаючись на поламаній, покрученій землі, засипаній найрозмаїтішими перешкодами. Від ліхтаря користі майже не було. Вона спіткнулася об колесо велосипеда — цікаво, хтось на ньому їхав, коли вибухнула бомба?

— От сюди, — сказала міс Вулф.

Черговий курган, не менший за попередній. Це вже інша вулиця — чи ще та сама? Урсула геть перестала орієнтуватися. Скільки тут таких курганів? В уяві зринуло жаске видиво: цілий Лондон перетворився на один суцільний курган.

Цей курган — не вулкан, рятувальники розібрали горизонтальний хід збоку. Тут рятувальники були жвавіші, вони затято вгризалися в руїни з лопатами і кайлами.

— Тут є така шпарина, — міс Вулф міцно взяла Урсулу за руку, як уперту дитину, й повела вперед. Урсула ніякої шпарини не бачила. — Мені здається, цілком безпечно, треба тільки протиснутися.

— Там тунель?

— Ні, просто шпарина. З одного боку діра, нам здається, там хтось є. Діра неглибока, — додала підбадьорливо. — Але не тунель. Головою вперед.

Рятувальники перестали колупати руїни й нетерпляче втупилися в Урсулу.

Їй довелося зняти каску, щоб протиснутися у шпарину, незграбно витягнувши перед собою ліхтар. Попри запевняння міс Вулф, там навіть не тунель був, а величезна печера, ніби вона спелеологією займалася. Вона зітхнула з полегшею, коли за старий ремінь Г’ю вчепилися дві пари невидимих рук. Вона помахала ліхтарем, намагаючись розгледіти хоч щось.

— Агов! — погукала вона і посвітила ліхтарем униз.

Діру закривали покручені газові труби й дерев’яні балки, потрощені, як сірники. Вона вдивилася в отвір у цьому нагромадженні в надії розгледіти хоч щось у пітьмі за ним. З темряви виринуло бліде, примарне чоловіче обличчя — видиво, в’язень у темниці. Може, до лиця було прикріплене тіло, а може, й ні.

— Агов, — повторила вона, ніби чекала на відповідь, хоча вже бачила, що чоловікові знесло півголови.

— Є хтось? — із надією спитала міс Вулф, коли Урсула задом виборсалася зі шпарини.

— Один загиблий.

— Дістати легко?

— Ні.

*

Здавалося, куди ж уже гірше, але тут почався дощ і перетворив мокрий цегляний пил на в’язку кашу. За кілька годин роботи вони вимазалися з голови до п’ят. Краще про цю гидоту не думати.

Швидких вічно не вистачало, дорожній рух став через аварію на Кромвель-роуд, десь там же застрягли лікар і медсестра, які мали б уже бути тут, тож заняття міс Вулф із першої допомоги стали у пригоді. Урсула зафіксувала зламану руку, забинтувала поранену голову, заклеїла око й наклала тугу пов’язку на литку містера Сіммса — підвернув ногу на нерівному.

Знайшли двох непритомних, але живих (травма голови, перелом стегна, перелом ключиці, зламані ребра, судячи з усього, розтрощений таз), і кількох мертвих (тих хоч підписувати не треба, просто мертві). Урсула кілька разів перевірила, чи всіх описала правильно, чи не відправила, бува, мертвих до лікарні, а живих — у морг. Численних зацілілих вона відправляла до