Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Фортеця, Міша Селимович 📚 - Українською

Читати книгу - "Фортеця, Міша Селимович"

416
0
24.01.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Фортеця" автора Міша Селимович. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 83 84 85 ... 111
Перейти на сторінку:
йому триматися, тепер же він спокійний, упевнений, поважний, знає порядок.

Навіть сказав йому щось, я не запам'ятав що, але знаю, що це були якісь гарні й доладні слова, мовляв, йому дуже приємно і це велика честь для нього, чи щось подібне. І саме через те я вирішив взагалі не вставати, зачеплений Махмутовою поведінкою, його сумним переродженням, яке проглядало в усьому, вражений його зовнішньою догідливістю і справжньою самовпевненістю, найнезбагненнішою з усього, що Махмут міг вигадати. Ні, він не вигадував, він став таким. Він уже більше не буде вигадувати, І тут мені спало на думку, що така моя поведінка непристойна і що цим я кидаю виклик не Махмутові, а Авд-азі, причому безпідставно й по-дурному, і я підвівся невпевнено й сів, потім знову підвівся й сів, доки Махмут, як наречену, вів Авд-агу до дивана. Від цього мій настрій зовсім зіпсувався, а моє смішне вставання ще раз переконало мене, що в звичайних випадках найкраще робити те, що й усі, якщо не хочеш зробити того, чого ніхто не робить.

Жаль, що я не можу відразу піти, це було б нетактовно й грубо з мого боку, і, можливо, я знову кілька разів ішов би й повертався, як недавно схоплювався й сідав. Найгірше те, що людина, зробивши одну незначну помилку, починає низати їх, як намистинки на нитку. Ніщо так не боїться самотності, як помилка.

Найменша можливість, що помилюся, якщо буду мовчати.

Мовчав і комендант Авд-ага.

На щастя, говорив Махмут. Він розповідав те самісіньке, що й мені, навіть тими самими словами, не зважаючи на те, що я слухав його (раніше він би не допустив цього): як побілили, як прибрали гамазей, які меблі він тут поставив, про мишей, про кількість зерен в одній оці, про збитки, про котів і користь від них, яку визнав навіть сам Осман-ага.

Я ледве стримався, щоб не розсміятися, коли Авд-ага запитав, хто такий Осман-ага. Тільки він запитував без гіркоти й насмішки, як це робив я, він справді не знав, хто такий Осман-ага, бо Османа ніхто так не величав.

Махмутова розповідь була нецікава й нудна, тим більше слухати його вдруге було просто нестерпно, а ці стіни слухатимуть його щодня, я ж — ніколи більше. Але зараз ця втомлива балаканина мала певний сенс, чомусь служила, відганяла гнітючу тишу, яка нас могла затопити.

Я уникав погляду Авд-аги, вдаючи, ніби уважно слухаю Махмута. Він теж мовчав і слухав. Хоч навряд чи слухав, очі його були втуплені в жаровню. Мовчав він важко, глухо, пригноблююче, недобре і, як не дивно, засмучено. Справді, засмучено!

Звідки міг узятися сум на обличчі в цього чоловіка, який навіть за вбитим братом не сумував, у якого нема ніякої рідні, бо йому ніхто не потрібний, для якого служба — це і дружина, і діти, і любов? І все-таки туга й пригніченість прозирали з його очей, постави, із кожної риси обличчя, як і в будь-якої іншої людини.

І чим більша мука відбивалася на його обличчі, тим нижче падала його голова, та коли здавалося, що він ось-ось засне, він раптом підняв руку посеред Махмутової розповіді й зупинив його, навіть не дочекавшись кінця речення про котів і мишей.

Махмут, не збентежившись і не злякавшись, покірно замовк і став спокійно чекати, що той скаже.

Авд-ага запитав тихо:

— Чому Осман дав тобі це місце?

— Він знає, що я чесний і працьовитий. Тому й дав мені це місце.

— А чому не взяв його? — Авд-ага показав на мене. — Він, як і ти, не любить працювати, але принаймні чесніший за тебе.

— Негаразд минуле згадувати, Авд-аго. З кожним усяке траплялося в молодості, і я за це сповна заплатив. Чого ж ти про мене судиш по тому, який я був, а не по тому, який я став?

— Який ти став — я цього не знаю. Не знає й Осман. Який ти був — це я знаю. Знає й Осман. Чому ж тоді він дав тобі це місце? Ти ж навіть не торговець.

— Знаєш що, Авд-аго, — сказав Махмут тоном людини, яка знає собі ціну і яку грубо принизили. — Ти запитай про це Осман-агу, а не мене. Він краще знає.

— Якщо треба буде, і його запитаю. А зараз питаю тебе. Чому він дав тобі це місце?

— Відверто кажучи, твоє запитання образливе.

— Не знаю, образливе чи ні, але мені треба це знати.

І вони замовкли.

Махмут почав розтирати свою хвору ногу, страх і кривда завжди нагадували йому про неї.

Авд-ага сумними мертвотними очима дивився на Махмута, безперечно, шкодуючи, що голова в нього не скляна або що не може розбити її, щоб у Махмутовому мозку знайти відповідь на запитання, яке привело його сюди.

Ні один, ні другий, видно, нічого не знали. Махмут був упевнений, що йому поталанило — знайшлася людина, яка нарешті відкрила його торговельні здібності і дала йому відповідне місце. Усякий інший здогад, який би він не був, для нього образливий, та й нічого іншого він не міг собі припустити. Авд-ага ж, навпаки, думав, що тільки останній дурень ні з сього ні з того міг узяти Махмута до себе на службу. Осман не дурний; у такому разі, повинна бути якась причина для такого нерозумного вчинку. Яка? Чи він чимось заборгував перед Махмутом, чи це плата за якусь послугу? А Махмутові послуги завжди сумнівні, Авд-ага це добре знає, отже, зроблено щось протизаконне, і це треба з'ясувати.

Чи він завжди шукає отак наосліп?

Авд-ага довго мовчав: це теж спосіб викликати в душі людини збентеження.

Махмут тремтячими пальцями дедалі сильніше розминав болючу литку, пригнічений підозріливим мовчанням Авд-аги, занепокоєний його важким поглядом, наляканий його незрозумілою прискіпливістю. Можливо, навіть думав собі: невже з перших кроків почалися перешкоди, невже він стане на шляху мого щастя? Збитий з пантелику, він знову нагадав мені колишнього Махмута.

Це могло бути навіть цікаво, якби не було так сумно.

Мовчання Авд-аги викликає страх у жертви перед тим, чого він не договорює і не відкриває, залишаючи досить часу, щоб думати про свої можливі провини і нарешті занепасти духом. А може, це ощадлива пристрілка через брак патронів? Якщо все грунтується лише на здогадах, напад довго не потриває. Обидва крутилися б у зачарованому колі тих самих запитань і відповідей, а підозра так би й залишалася лише підозрою.

Але Авд-ага ще не складає зброї: він почав кружляти навколо жертви, стягуючи зашморг. Запитав:

— Ти знав

1 ... 83 84 85 ... 111
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Фортеця, Міша Селимович», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Фортеця, Міша Селимович"