Читати книгу - "Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна"

Тож я швидко, по-дружньому цьомкнув її та вивільнився з обіймів.

— Мабуть, я поїду завтра, — повідомив.

— Добре. Я і сподівалася, що ти перебудеш тут ніч. Може, навіть не одну. Я захищу тебе.

— Гаразд. Я все ще відчуваю неабияку втому.

— Доведеться тебе добре нагодувати, аби відновити твої сили.

Вона провела мені по щоці кінчиками пальців, і я раптом зрозумів, що звідкись її знаю. Звідки? Я не міг цього пригадати. І це мене також злякало. Навіть дуже.

Тільки-но ми всілися верхи й рушили у бік Лісового будинку, я почав вибудовувати плани, як утекти звідси цієї ж ночі.

Отже, сидячи у своїй кімнаті, сьорбаючи червоне вино зі склянки відсутнього хазяїна та спостерігаючи за мерехтінням свічок, що коливалися від бризу з відчиненого вікна, я чекав, спочатку, щоб у будинку все стихло (незабаром так і сталося), а потім вибирав слушну мить для втечі. Двері були замкнені на засув. Під час вечері я кілька разів поскаржився на сильну втому, а потім рано пішов спати. Я не настільки самовпевнений самець, аби постійно відчувати себе об’єктом пристрасті, але Вінта дала зрозуміти, що може зайти до мене вночі, тому мені потрібен був привід для міцного сну. Найменше я бажав образити її відмовою, бо у мене й без того було багато проблем. Не вистачало ще перетворити мою незрозумілу спільницю на ворога.

Мені хотілося, щоб у мене була гарна книга, але останню таку я залишив у Білла вдома. Втім, якщо б я спробував зараз викликати її сюди, то не впевнений, чи не могла б Вінта це відчути, як колись Фіона дізналась, що я створюю нову карту, і з’явилася гатити у мої двері, аби дізнатися, що в біса коїться.

Але ніхто у мої двері не ломився, і я прислухався до скрипів притихлого будинку та нічних шерехів. Свічки коротшали, а тіні на стіні за ліжком довшали й, мов хвилі темного припливу, поглинали коливання світла. Я перебирав думки та сьорбав вино. Тепер уже скоро...

Що це? Здалося? Чи я справді почув, як хтось десь прошепотів моє ім’я?

— Мерлю...

Ось знову.

І справді, але...

В очах на мить попливло, а потім я збагнув, що це було: дуже слабкий контакт крізь карту.

— Так, — відповів я, відкриваючись і налаштовуючись. — Хто це?

— Мерлю, старий... дай руку, інакше мені кінець...

Люк!

— Тримай, — я простягнув йому руку. Зображення почало яснішати, а потім матеріалізувалося.

Він стояв, спираючись спиною на стіну, важко опустивши плечі та схиливши голову.

— Якщо це якісь хитрощі, Люку, то я до них готовий. Чуєш? — я хутко підскочив до столу, де лежав меч, шарпнув його з піхов і взяв напоготів.

— Та які там хитрощі... Швидше! Витягни мене звідси!

Він підняв ліву руку. Я простягнув свою і вхопився за неї.

Він одразу навалився на мене так, що я похитнувся. На якусь мить мені здалося, що це напад, але Люк висів на мені усією вагою, до того ж я побачив, що він увесь у крові. У правій руці стискав закривавлений меч.

— Сюди. Ходи.

Я спрямував його та, підтримуючи, допоміг пройти кілька кроків, а потім уклав на ліжко. Звільнив меч із його стиснутих пальців і поклав його поряд зі своїм на найближчий стілець.

— Що з тобою трапилося, чорт забирай?

Він закашлявся й слабо похитав головою. Потім зробив кілька глибоких вдихів і запитав:

— Чи то справді був келих з вином на столі, коли ми оминали його?

— Авжеж. Чекай.

Я сходив по вино і, підтримуючи голову, підніс келих йому до губ. Він приклався до нього, і вина у посудині залишилося більше половини. Люк повільно відсьорбував, зупиняючись, аби перевести дух.

— Дякую, — сказав він, осушивши келих, і його голова відразу ж завалилася набік.

Він вимкнувся. Мені довелося намацати пульс. Швидкий і слабкий.

— Чорти б тебе взяли, Люку! — вилаявся. — Ти не міг вибрати гіршого моменту...

Але він не чув ані слова. Просто лежав там і заливав усе кров’ю.

Проказавши ще кілька проклять, я роздягнув його і протер тіло мокрим рушником, аби змити кров і побачити, де рани. З правого боку грудей відкрилася загрозлива рана, можливо, навіть була пробита легеня. Його дихання здавалося неглибоким, але напевне я сказати не міг. Якщо це так, то у мене залишалася надія, що він сповна успадкував регенеративні здібності амберитів. Захистив рану компресом і, аби той не зсунувся, поклав зверху Люкову руку. А тим часом оглядав інші місця. Підозрював, що у нього також зламані кілька ребер. Ліва рука була зламана вище ліктя, тож я зафіксував її шиною за допомогою перекладин від стільця, знайдених у шафі. Також виявив понад дюжину рваних та різаних ран різного ступеня тяжкості на стегнах, правій руці й правому плечі, відтак і на спині. Жодна з них, на щастя, не викликала артеріальної кровотечі. Я промив їх і перев’язав, що зробило його схожим на ілюстрацію до підручника з першої допомоги. Потім знову перевірив рану на грудях і накрив Люка.

Я пригадав деякі цілющі прийоми Лоґрусу, котрі знав теоретично, але ніколи не мав нагоди випробувати на практиці. Люк виглядав безнадійно, тож вирішив, що варто спробувати ними скористатися. Я спробував, і за деякий час мені здалося, що до його обличчя повернувся природний колір. На ковдру, якою він був укритий, накинув ще свій плащ. Знову намацав пульс: він нібито посильнішав. Я ще раз чортихнувся, просто щоб не втратити навичку, прибрав зі стільця наші мечі й усівся на нього.

Трохи згодом мені пригадалася моя розмова з Колесом-Привидом, і я занепокоївся. Невже Люк намагався домовитись із моїм створінням? Він казав мені, що йому потрібна сила Привида — для того, щоб розробляти плани проти Амбєра. А Привид спитав мене сьогодні вранці, чи варто довіряти Люкові, але ж я категорично відповів: «Ні!»

Чи не наслідки перемовин Привида з Люком наразі бачив перед собою?

Я перетасував свої карти і витягнув одну, з яскравою сферою Колеса-Привида. Сконцентрувався на ній, налаштувавши розум на контакт і намагаючись дістатися до Привида й викликати його.

Упродовж кількох хвилин таких зусиль я двічі відчував щось на кшталт реакції. Але відчуття було таке, ніби нас розділяла скляна стіна. Може, він був зайнятий?