Книги Українською Мовою » 💙 Жіночий роман » Не чужі, Аріна Вільде 📚 - Українською

Читати книгу - "Не чужі, Аріна Вільде"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Не чужі" автора Аріна Вільде. Жанр книги: 💙 Жіночий роман. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 83 84 85 ... 97
Перейти на сторінку:

Я ковтаю слину в роті. Сонячне світло освітлює кімнату, на вікнах немає ані штор, ані завісок. Давид має  спокусливий вигляд.

Мені так і хочеться підійти до нього, провести долонями по міцних грудях, рельєфному животу. Опуститися нижче, подражнити… Але це потім. Зараз до справи.

- Можеш розташуватися он там, біля стіни чи на канапі. Де тобі зручно буде, - закусую пензлик та дивлюся на білосніжне полотно, прикидаючи, з чого почати.

Давид  сідає прямо на підлогу, дивиться на мене із зацікавленням.

- А тепер застигни й не рухайся, - тягнуся за олівцем, щоб зробити начерк.

- І довго мені так сидіти?

- Поки не дозволю, - мій голос звучить суворо. Я повністю зосереджена на процесі.

- Розмовляти хоч можна? – зі смішком в голосі питає він.

- Так. Як щодо планів на ремонт? Ти дивився посилання, що я тобі кидала?

- Ще не було часу, - чесно зізнається чоловік і я сумно зітхаю.

Ми проводимо в моїй майстерні весь день. Балакаємо ні про що, ділимося своїми планами. Я не дозволяю Давидові навіть одним оком глянути на картину. Поки не закінчу – нікому не покажу.

Йому вже не обов’язково позувати мені, але я не поспішаю ділитися цим. Нам двом так затишно зараз і таке відчуття, немов немає нікого окрім нас двох в усьому світі.

- Все. Я повернуся сюди після того, як прилечу та закінчу вже без тебе, - збираю пензлики та кладу їх у розчин.

- Можна вже дивитися?

- Ні, звісно. Коли дороблю, тоді і покажу.

- Ну мені ж цікаво, - хижо посміхається Давид, скорочуючи між нами відстань, легко перехоплює мене за талію, прибираючи з дороги, та застигає поряд з мольбертом.

Він мовчить. Занадто довго. І хмуриться. Не сподобалося?

Я ж збентежено спостерігаю за його реакцією. Щоки червоніють.

- Незрозумів, - єдине, що каже Давид.

- Щось не так? – прочищаючи горло питаю я.

- Я не так позував.

- Так.

- У мене  зі штанів нічого не стирчало, - обурюється він.

Ох.

- Це авторське видіння, я малювала все по пам’яті. Тобі не подобається щось? Розмір маленький? Вибач, але я, можна сказати, змалювала його наживо.

- Безсоромна дівка, - усміхається чоловік. – Сховай це кудись, побачить же хтось.

- Ти зображений до підборіддя, ніхто не дізнається, що це ти.

- Ну, звісно. Взагалі не впізнати, - хмикає він.

- Злишся? – прикушую нижню губу, фліртуючи з ним.

- М-м-м, скоріш у гніві. Адже в житті він набагато більше, ніж ти тут намалювала.

І немов бажаючи доказати мені свої слова, він бере мою руку і притискає до свого паху.

Кров у венах закипає, до низу живота приливає жар. Давид ловить мій поцілунок.

- Світло потрібно вимкнути. Видно ж з вулиці, - шепочу йому,.

- Зараз.

Клацання і кімната поринає у пітьму. Я блимаю кілька разів, звикаючи до темряви. Давид підіймає мене під сідниці та саджає на високе підвіконня. Скло холодить спину, шкіра покривається мурашками.

Я вхоплююся за його плечі. Вигинаюся дугою. Так солодко.  Знаходжу його губи, кусаю. Шкрябаю. Його дихання рване і голосне. Все відбувається так швидко. Мені спекотно. І добре. Пристрасть відпускає нас лише тоді, коли всередині все пульсує, вибухає, а перед очима червоні іскри.

- Додому? – тихо питає він.

- Угу, - микаю, ховаючи щасливу посмішку.

***

В аеропорт мене відвозить Давид. У мене з собою лише ручна поклажа, оскільки затримуватися надовго я не збираюся. Я займаю своє місце, заштовхую у вуха навушники. Це моя перша велика виставка, буде багато художників-початківців і можливостей засвітитися.

Я кидаю погляд у прохід, натикаюся поглядом на знайоме обличчя.

- О, привіт.

Я здивовано витріщаюся на Ігната.

- Привіт, - беру себе в руки і вичавлюю посмішку. – А-а… а ти як тут?

- У відрядженні.

- Ясно. Давид сказав, що ти вже поїхав, не очікувала тебе в місті зустріти.

- Довелося повернутися, - коротко відповідає Ігнат і звіряє номер свого місця на посадковому талоні з тим, що написано на пластиковій поверхні. - Я прямо за  тобою буду, якщо що.

Я зітхаю від полегшення. Добре, що не поряд. Дивний чоловік.

Перельот проходить у напруженні. Крім того, що літати не люблю, так ще й Ігнат спокою не дає. Відчуття, немов він переслідує мене. Якщо ще й запропонує добратися разом до готелю - точно пожаліюся Давидові.

Але після проходження паспортного контролю Ігнат прощається і немов забуває про мене. Я ж забираю ключі від орендованої машини та їду в готель.

1 ... 83 84 85 ... 97
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Не чужі, Аріна Вільде», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Не чужі, Аріна Вільде"