Читати книгу - "Їхня кохана лялька, Алекса Адлер"

Щоб спостерігати таке насправді та ще в перших рядах, нерви потрібні залізні. Добре, що вони у мене біосинтезоїдні.

Кам'яних брил у нас на шляху стає дедалі більше. І тепер Са-ардові доводиться акуратно лавірувати між ними, іноді проходячи зовсім поруч. Щоразу, коли ми, ледь не торкаючись, огинаємо черговий астероїд, у мене подих перехоплює.

Так минає близько години. І нічого серйознішого, чи страшнішого, не відбувається. Жодних монстрів так і не з'являється. Астероїдна хмара більше не здається непереборною перешкодою.

Судячи з показників бортових систем, ми вже майже пролетіли через неї. На-агари діють без поспіху, обережно, ювелірно точно. Особливо напруженими не виглядають. Стривоженими тим паче. І я теж поступово починаю заспокоюватись. Не до кінця, але все ж таки достатньо, щоб більш-менш вирівняти дихання.

Напевно, все-таки Са-ард мав рацію. Ну які кити в космосі? Сон це. Примарний сон Чарпатчхе. Однак варто мені тільки так подумати й розслабитися остаточно, як все миттєво змінюється і перевертається з ніг на голову.

Простір розриває пронизливий сигнал тривоги, а далі мене оглушує моторошним звуком чи то вибуху… чи то удару. Підлога під ногами й взагалі весь корабель відчутно здригаються. Гучна луна проноситься по всіх приміщеннях.

Серце провалюється в п'яти. Затиснувши руками рота, щоб не закричати від страху, я з жахом зіщулююсь у своєму кріслі. Нехай це буде не те що я думаю. Будь ласка, Всесвіте. Нехай це буде не те.

− Ш-ш-шоа, в яку безодню ти дивиш-ш-шся? − шипить гнівно Са-ард, лаючись і швидко виводячи перед собою парочку додаткових панелей.

− Жоден з об'єктів, що були поблизу, не міг нас зачепити, − напружено цідить його брат, стрімко переглядаючи показники бортових систем і дані із зовнішніх радарів. – Цей камінчик… прилетів по нас звідкись збоку.

− Прилетів? – сухо уточнює старший змій.

− Так, − звучить впевнена відповідь. − І, с-с-судячи з усього, не обійшлося без його зіткнень з іншими астероїдами, бо в деяких з них істотно змінилася траєкторія руху. Вони місцями скупчуються у нас на шляху. Можливо доведеться дати пару залпів, щоб прокласти собі дорогу.

− Якщо знадобиться, дій. Приготувати гармати, – звучить новий наказ від Са-арда.

− Прийнято, − вискалюється Ш-ш-шоа.

А я помічаю, як на нас у лобову мчить ще один астероїд.

− Приготуйтеся. Потанцюємо по-справжньому, – у голосі змія старшого тепер чується зловісна усмішка.

І ми входимо в мертву петлю. Здається, так цей трюк називається, коли літак, а в нашому випадку космічний корабель різко підіймається і робить коло у вертикальній площині, замикаючи петлю і виходячи на колишню лінію руху. Або якось інакше? Не беруся стверджувати. На жаль, не настільки обізнана.

У будь-якому випадку це щось запаморочливо неймовірне. І це лише початок.

Судомно вп'явшись пальцями в підлокітники свого крісла, я навіть дихати забуваю.

Ніколи не була шанувальником усіляких атракціонів та американських гірок. Мене справжню такі шалені віражі миттю укатали б до нудоти й запаморочення. Тож тепер я навіть рада, що знаходжусь у тілі штучному, у якого вестибулярний апарат вочевидь значно міцніший.

Все перемішалося. Всесвіт кружляє. І я кружляю в цьому всесвіті. Шлунок постійно підскакує до горла, щоб наступної миті падати каменем униз. Про те, щоб дивитися вперед, що там на нас мчить, мені просто не вистачає сил.

А коли все злегка вирівнюється, від Са-арда долинає уривчасте:

− Вогонь.

Корабель здригається від низки оглушливих пострілів. І я бачу як віяло яскравих променів розносить вщент добрий десяток астероїдів на нашому шляху, пробиваючи нам шлях. Інші брили розкидає в сторони вибуховою хвилею. Декілька величезних осколків летить і на нас, але Са-ард легко відводить корабель від зіткнення.

А далі вже суцільна темрява відкритого космосу. І жодних астероїдів. Ми майже досягли мети. Майже вибралися.

Тут би радіти… але щось змушує мене злякано зіщулитись у поганому передчутті. Голову ніби стискає сталевим обручем. Очі закочуються... По шкірі морозним візерунком повзе крижаний озноб. І я знову провалююсь у чорну безодню.

На цей раз реальність, що оточує мене, не зникає повністю. Але холод так само пробирає до кісток. Я усвідомлюю, що перебуваю на кораблі. Але разом з цим ніби мчу через осколки астероїдів. І бачу, як у темряві проявляється величезне тіло вже баченого мною монстра. Як воно звивається, як б'є величезним хвостом по астероїдах, а навколо нього розпливається дивна чорнильна хмара.

Хоча… здається, це не той «космічний кит», якого я бачила. Той був чорніший за саму темряву. А у цього живіт сріблястий. І по спині наче сині сполохи розкидані. І він менший. Значно менший, наскільки можу судити.

− Хай його… Ти бачиш це, Са-арде? − ніби здалеку долинає до мене шиплячий приголомшений голос Шоа-дара.

− Бачу…

Вони бачать. Отже, я не божеволію. Адже це добре?

Ем-м-м, не впевнена. Не тоді, коли мій погляд вихоплює далеко ще одну монструозну тінь. Цього разу таку ж чорну, як я вже бачилася раніше.

− Він не один, − хриплю, відсахуючись назад. А потім і зовсім переходячи на крик: − Він не один. Летіть звідси. Ви поранили маленького. Летіть негайно. Нас зжеруть.

− Припини істерику зараз же! − гаркає десь поряд Са-ард, змушуючи захлинутися пекучою образою, потонути в ній... але лише на мить. – Зберися! Де він, Ж-шеня? Де ти бачиш-ш-ш другого?

− Що? – розгублено клацаю зубами. – Де… – зібратися так важко. Наче думки теж примерзли до черепної коробки. Але я змушую себе зосередитись на питанні: − Він ліворуч від нас. Ліворуч і позаду. Мчить слідом за кораблем. Той самий, що я бачила вранці. Набагато більший за це маленьке.

− Підніми зараз руку і покажи напрям, − командує змій старший. І я слухняно скидаю задубілу кінцівку, щоб вказати в потрібну сторону.

− Зрозумів. Повертайся до нас, маленька, − кличе він.