Читати книгу - "Спостерігаючи за англійцями"

погодою як з писаною торбою — намагаємося вбратися по погоді і відповідно до кліматичних умов. Ми можемо немислимо довго обговорювати прогноз погоди, але нам ніяк не вдається вбратися відповідно до того прогнозу: я, наприклад, впродовж декількох дощових пообідь ходила вулицями і рахувала парасольки; підрахунки показали, що лише чверть населення (переважно люди середнього та старшого віку) додумалися вийти з дому, прихопивши такий суто англійський предмет першої необхідності, як парасольку. І це за умови, що синоптики попереджали про кількаденні зливи! Однак схиблені звички одягатися як стрик на Великдень служать чудовим виправданням для постійних нарікань та скиглінь — то ми змерзли, то ми змокли, то нам гаряче. А це, до слова, підтверджує припущення, що суть наших невпинних балачок про погоду криється зовсім не у щиросердій любові, а в налагодженні соціальних контактів.

Правило чорної вівці

Уважні читачі мали зауважити, що я вважаю «прогресивну вуличну моду» категорією «уніформи». Мали б виникнути питання: хіба ці дві категорії не взаємовиключні? Здавалося б, дивна, химерна мода субкультур, якими славиться Англія, — панки з ірокезами, готи в образі вікторіанських вампірів, скінхеди в гадах — свідчать про ексцентричність та неординарність, а не про конформізм та слідування правилам. Думка про те, що наш стріт-стайл є зразком ексцентричності та вигадливості, вже стала загальновизнаним «фактом» у світі моди — і то не лише в площині модних журналів, але й в академічних працях на тему англійської моди. Навіть Джеремі Паксман, такий завжди скептичний, не зміг спростувати цього твердження: він просто повторив поширену думку, буцімто мода вулиць «транслює засадничий принцип — віру в свободу особистості». Та насправді ексцентричністю тут і не пахло, а зовсім навпаки — це трайбалізм, форма конформізму, уніформа. Панки, готи та всілякі інші неформали, може, й виглядають дивно, але вони всі — сиріч, представники певної субкультури — на одне лице у дивацтвах. В англійській вуличній моді немає нічого унікального і дивовижного — це всього-на-всього сигнал про приналежність до певної субкультурної групи.

Дизайнери на кшталт Вів’єн Вествуд та Александра МакКвіна підхопили тренди стріт-стайлу, інтерпретували їх по-своєму, трохи огламурили, вивели на усі подіуми світу, і ось тепер всі кажуть: «Як це ексцентрично! Це так по-англійськи!» Та я не бачу нічого ексцентричного у вихолощених копіях уніформи. Стріт-стайл до того ж небавом перестає сигналізувати про приналежність до певної субкультури — субкультурна мода невідворотно і дуже швидко стає «масовою». Щойно молоді неформали вигадають нове дивацьке вбрання, дизайнери-авангардисти одразу переймають новинку і вже вона, трохи адаптована, з’являється у всіх фешенебельних бутіках, вже всі, навіть наші мами, її носять (щоправда, в різних варіаціях)! Неформалів, які вигадують все новий і новий стріт-стайл, це доводить до сказу! Молодь в Англії витрачає купу сил та часу, щоб відрізнятися від «мейнстріму» — для них це образливе слово — та це їх не робить ані ексцентриками, ані анархістами-відлюдьками: вони залишаються вівцями, просто перебраними в однаковісінькі вовчі шкури.

Найсміливіше в усій Англії одягається Її Королівська Величність. Їй байдуже на віяння моди, вона вже багато років поспіль не зраджує своєму вкрай оригінальному стилю (мовою моди його можна було б назвати «переосмислений ретро 50-х»), і її мало обходить думка загалу. З огляду на те, що вона королева, цей стиль називають «класичним» та «на всі віки», а не ексцентричним та чудернацьким. Всі люб’язно змовчують, що взагалі-то ніхто, крім королеви, так дивно не одягається. Забудьте про отару різнокольорових овець, які імітують haute-couture: Її Величність Королева — ось вершина англійської ексцентричності в одязі.

Треба визнати, що наші вівці-неформали таки справді мають хист придумувати дурноверхий та шалений одяг, якому б позаздрили усі інші модники світу. Власне, бунтарська молодь усього світу не завдає собі клопоту придумати щось своє і радо запозичує вигадки англійського стріт-стайлу. Може, як на те пішло, ексцентричність в одязі — це не про нас, окрім королеви, а от наші неформали таки ексцентричні. Щоправда, ексцентричність в них колективна. Не знаю, одначе, чи ці два поняття — колективний і ексцентричний — не є взаємовиключними. Як би там не було, але ми цінуємо оригінальність, ми пишаємося репутацією модних ексцентриків, хоч й не вповні справедливою.

Правило вдаваної байдужості

Тут ми розглянемо ще один кодекс неписаних правил, які ґрунтуються на правилах гумору, які намертво вкорінилися у свідомості англійців. Наші стосунки з одягом, наприклад, підпадають під дію всюдисущого правила про заборону на надмірну серйозність.

До одягу, як і до всього решта, не можна ставитися надто ревно. Не личить надто перейматися одягом, а якщо чесно, то не личить показувати, що вам не байдужий ваш вигляд. Тому ми обожнюємо ексцентричність — справжні ексцентрики в носі мають, що там собі думають інші. Ми всі прагнемо до стану блаженної байдужості, однак для більшості, за винятком хіба клінічних вар’ятів та літніх аристократів, він залишається недосяжним. Ми, натомість, маємо запасний варіант — вдаємо байдужість. Ми прикидаємося, що нам чхати на те, як ми виглядаємо чи в що одягаємося.

Англійські чоловіки неухильно дотримуються правила вдаваної байдужості — найменший інтерес до моди чи до зовнішнього вигляду вважатимуть ознакою фемінності. Інтерес можна навіть не озвучувати: щоб кинути тінь на маскулінність, достатньо найменшого натяку на те, що чоловік цікавиться модою та дбає про зовнішність. Багато англійців вивели кепський вигляд в ранг обов’язку, — щоб ніхто, бува, не подумав, що вони геї.

Як на те пішло, то юнаки чимдуж стараються відповідати вимогам стріт-стайлу і демонструвати усі відповідні атрибути приналежності до «своїх». Та все це тримають у секреті. Лише мамусі, в яких вони клянчать гроші на обновки, знають, наскільки все серйозно. Правило вдаваної байдужості не поширюється лише на дівчат-підлітків: їм можна виявляти щирий інтерес до одягу та зовнішнього вигляду. Принаймні це дозволено у дівчачому товаристві, якщо ж в компанії з’являються хлопці, то дівчата миттю полишають ці розмови і не розповідають, скільки часу згаяли, гортаючи глянцеві журнали і сперечаючись про переваги невисоких підборів та прасок для волосся.

Правила бентеги

Чує моє серце, що ми не далеко втекли від підлітків і так само хоч-не-хоч переймаємося зовнішністю. Правило вдаваної байдужості допомагає приховати глибинний страх осоромитися, відчайдушне бажання бути «своїм» і невміння одягатися. Моїм найкращим інформатором з навколо модних питань була «порадниця» Анна-Ліза Барб’єрі. Вона веде колонку «Дорога Ені» у недільному додатку до газети «Independent» і щотижня отримує сотні розпачливих прохань допомогти з вибором одягу. Декілька разів вона брала в мене інтерв’ю для своєї колонки. Коли я довідалася, що маю справу з самою «Дорогою Ені», то зраділа нагоді поговорити з експертом про справжні, зазвичай добре приховані, страхи та проблеми англійців щодо одягу. Особливо цікаво, що завдяки досвіду роботи за кордоном вона ще й могла порівняти модні