Читати книгу - "Віддана босу за борги, Марк Логан"

Ось тільки я схильний дати негативну відповідь. Не готовий здатися ось так легко. Не після стількох років душевних мук. 

Адже я знав, що так буде. Коли-небудь Андрій знову поцілує мене. Того самого дня, коли це вперше сталося, коли він притиснув мене до стіни, я вже тоді знав, що все повториться. Попри жорстокі слова, які він сказав мені після цього, я продовжував вірити та чекати. 

— Навіщо? — усміхаюся йому в губи.                                                                                                        

Роблю жест плечима, намагаючись скинути його руки або хоча б зменшити тиск. Він не напирає, його дії далекі від насильства, тому і я не роблю різких рухів. 

— Що? — друг дивиться з нерозумінням.

Він злегка відхиляється. Його погляд, затуманений збудженням, насилу, але все ж фокусується на моєму обличчі. 

— Щоб ти знову сказав, що все було помилкою? — жалю словами. 

Не шкодую. Адже він мене тоді не пожалів. Бив фразами так, що я навіть забув, як дихати. 

Чоловік навпроти роздивляється моє обличчя, жадібно пожираючи кожну рису. Емоції його змінюють одна одну зі швидкістю світла. Ось він здивований, а через частку секунди вже злиться. Потім видає короткий смішок, немов почув не смішний жарт, але не засміятися якось зовсім незручно. А потім Андрій відступає на крок і відпускає мене. Весь його вигляд спотворюється чистою люттю. Він замахується і вбиває кулак у стіну біля мого обличчя. Я на мить прикриваю очі. Андрій ніколи не вмів висловлювати свої почуття. Йому простіше товкти стіну кулаками, ніж сказати про те, що відчуває в конкретний момент. 

Мовчу. Стою на місці й дивлюся на нього. Зараз абсолютно марно щось говорити. Дороніна взагалі не можна чіпати, коли він скаженіє, це буває небезпечно для здоров'я. Потрібно дати йому випустити пару, а потім можна буде й поговорити. 

— Я ось що думаю, — Андрій примружує очі, — ти ж мене добре знаєш і можеш передбачити кожен жест, правильно? 

Намагаюся виглядати спокійним, хоча в грудях вирує ураган. Мало хто знає, що саме в такі моменти Доронін найбільш беззахисний. Зараз я можу знову поцілувати його, і він відповість. І мені цього шалено хочеться, бо я не знаю, коли знову випаде нагода і чи випаде взагалі. А я так сумував! 

— Ти все знав, так? — продовжує Андрій. — Знав, що мене до тебе тягне? Усі ці роки мене калатало поруч із тобою, а ти все знав і мовчав? 

Я дивлюся в його очі й мовчу. Мені сказати нічого. Так, я бачив, що він до мене небайдужий, але вважав, що нічого, крім дружньої любові, він не відчуває. 

— І мовчиш зараз, — зітхає друг. 

Він закидає голову до стелі й голосно видихає. Плечі його знесилено опускаються. Зараз саме час сказати те, що давно хотів. А в мене язик рухатися відмовляється. Я й справді павук. От тільки невдачливий якийсь. Так довго павутину плів, що сам у ній заплутався.