Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"

— Може, я також залишуся в місті? — спитала Рената. — Теж про роботу попитаю?

Вона ще до відповіді Вітаса, з його погляду втямила, що ідея йому не сподобалася.

— Ні, я окремо буду! — додала Рената.

— Анікщяй такий маленький, що ми з тобою все одно зіткнемося на якомусь перехресті, — сказав він.

— Ну і що в цьому поганого? — здивувалася Рената.

— Я просто хотів побути сам... — сказав він якось не дуже впевнено.

— Ну добре! — махнула вона рукою та пішла на кухню.

Там спочатку зиркнула в маленьке люстерко, поправила волосся.

Поки заварювала каву, думала з удячністю про Віолу, молоду перукарку, без якої вона б не набралася сміливості, щоб пофарбуватися в червоний колір! Дивно, що сміливість буває такою різною! Віола, мабуть, боялася б швендяти сама зимовим лісом, а Ренаті це навіть подобалося. Але Віола не боялася керувати своєю зовнішністю і навіть своїм зростом, а в Ренати навіть раніше від однієї думки про те, що можна пофарбуватися в білявку, холонула кров у венах. Але це раніше. Тепер вона не боялася ні чужих поглядів, ні нової барви свого волосся.

З кімнати долинув дзвінок мобільного Вітаса. Коли вона занесла у вітальню два горнятка кави, він балакав із кимось. Розмовляв по-діловому, домовлявся про зустріч.

— До костелу? — спитала Рената, коли вони вже в’їхали в Анікщяй.

— Так, туди! — погодився він.

Ренаті не хотілося повертатися додому. Вітас уже п’ять хвилин як пішов, а вона все ще сиділа в машині. Щоб хоч чимось себе зайняти, витягла з торбинки маленьке дзеркальце. Зняла берет, поправила волосся. Підняла погляд угору, туди, звідки на неї, можливо, зараз дивився Бог...

«Цікаво, а йому подобається мій новий колір волосся?» — подумала грайливо і тут же зніяковіла, немов її застали за якимось двозначним заняттям. Неначе як у далекому дитинстві, коли вона заради цікавості залізла в мамину сумочку і витягла звідти пачку сигарет, а в цей час до кімнати зайшов тато, якому мама обіцяла кинути курити.

Рената задумалася. Цей спогад здався їй дивним і не зовсім правдоподібним. Дівчина спробувала пригадати обличчя батька та матері — не ті, які вона звикла бачити на світлинах на Різдво, а живі. Фотографічні обличчя батьків не пасували до цих спогадів, і раптом вона збагнула, що це — кадри з фільму, побаченого по телевізору років із десять тому в будинку когось із однокласників. Тоді їй дуже подобалися фільми, де у героїв була маленька донька. Тоді вона частіше думала про зниклих без сліду батьків, які виїхали. Мабуть, тому, що про них постійно питали однокласники й учителі. Бо батьки ніколи не приходили на батьківські збори. Тільки дід Йонас іноді туди ходив, а коли повертався, присягався, що це востаннє! Але, пропустивши їх три або чотири рази, він усе ж таки знову збирався і вирушав через ліс в Андріонішкіс, у школу.

Їй захотілося гарячого імбирного чаю та тепла. Там, у кав’ярні на Баранаускаса, вона точно знайде і те, і те!

Залишивши машину під цегляним парканом костелу, почимчикувала тротуаром. Згадала, що перукарський салон, у якому Віола фарбувала їй волосся, якраз по дорозі.

«Зайду на хвилинку, побалакаємо, якщо вона не зайнята клієнтами!» — подумала дівчина.

Уже піднявшись на передостанню сходинку до дверей перукарні, Рената завмерла, злякавшись. Віола сиділа в перукарському кріслі, розвернувшись спиною до дзеркала і туалетного столика. Вона сиділа і жваво розмовляла з Вітасом! Точніше, він їй щось розповідав, а вона всміхалася й кивала.

Рената тут же опустилася на сходинку нижче, щоб її не було видно. Прислухалася, але нічого з їхньої бесіди не почула. Та й машини, що проїжджали вулицею за спиною, здавалося, зараз жахливо гуркотіли і діяли на нерви.

— Ви заходите чи ні? — несподівано пролунав за спиною різкий жіночий голос.

Рената відсторонилася, пропускаючи до дверей повненьку даму в довгому синьому пальті і в синьому ж капелюшку. Відсторонилася й одразу ж спустилася вниз, щоб її не побачили Вітас і Віола, коли жінка відчинить двері в салон.

«Він зараз вийде! — подумала напружено Рената. — А я тут... Ні, нічого страшного! Я просто гуляла...»

Вона нервово дивилася на двері салону. Але вони не відчинялися. Вітас не виходив.

«Дивно, — міркувала Рената. — Невже він буде чекати, поки Віола підстриже клієнтку, щоб продовжити балачку? Про що вони теревенять? Чому він тут узагалі? Він же з нею не знайомий! Не знайомий? Знайомий! Вони ж балакали! Вона його слухала з таким захопленням і з таким палахким поглядом! Звідки вони знають одне одного?! Піду і зараз же спитаю! — вона рішуче піднялася на першу сходинку і так само рішуче зупинилася. На обличчі — розгубленість. — Ні, я його потім спитаю! І якщо він скаже неправду — все буде зрозуміло!»

У кав’ярні на Баранаускаса цього дня було людно, і всі столики — всі чотири столики! — були зайняті. Рената підсіла до літньої жінки — та не противилася. Замовила імбирний чай і після паузи попросила коньяку.

Зняла куртку і берет. Поправила волосся, що впало на плечі, на червоний светр.

Жінка, що сиділа поруч, відволіклася від роздумів і від капучино. Поглянула на дівчину «всю в червоному», яка сиділа поруч. Усміхнулася.

«Вона оцінила!» — втямила Рената, і настрій у неї покра­щився.

Вітас зателефонував через годину.

— Приїжджай! Я закінчив! — повідомив він у мобільник.

— А я і не їхала! Я в кав’ярні, — сказала Рената. — Звідки тебе забрати?

— Я сам підійду хвилин через п’ять!

Відстань між перукарнею та кафе на Баранаускаса легко вкладалася в п’ять хвилин пішої ходи.

Правда, у кав’ярню він зайшов хвилин через десять. Замовив собі кави, присів поруч на місце літньої жінки, яка сиділа тут щойно.

— А машина де? — спитав здивовано.

— Там же, біля костелу.

Коли вони йшли до машини, з неба посипався дрібний сніг. Сніг летів униз вертикально, його пробивало наскрізь косе сонячне проміння. Сонце вже хилилося до раннього зимового заходу. Вітру не було, і тому холод не відчувався.

— Як погуляв? — обережно поцікавилася Рената.

— Нормально.

Вітас явно не поспішав розповідати їй про дві години, проведені в Анікщяї.

— Роботу шукав? — Рената спробувала ще раз поставити пряміше