Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"

Вітас кинув на неї дивний, трохи здивований погляд.

— Роботу шукають ті, хто хоче гарувати «на дядечка». А я хочу гарувати на себе — на нас. Я шукаю ідею.

— Ну і як?

— Майже знайшов! Коли буду на сто відсотків упевнений, що знайшов, — відразу тобі повідомлю! — незвично твердо заявив Вітас, даючи зрозуміти, що більше нічого не розкаже.

«Може, він хоче купити у Віоли перукарню?» — злякалася Рената.

— У тебе немає алергії на кішок? — несподівано спитав Вітас.

— Мабуть, ні, — відповіла Рената, дивлячись на засипану снігом свою машину під парканом костелу.

Розділ 62. Десь між Еттлінґеном і Оффенбурґом. Земля Баден-Вюртемберґ

Чим більша машина, тим добріший водій. Саме так подумав Кукутіс, коли поруч із ним одразу і згори, і знизу пролунав потужний звук — важкий і металевий.

Висота та розміри машини, що зупинилася, змусили його задерти голову вгору. Білий величезний автолайнер, кабіна водія заввишки в два людські зрости, на ній нагорі на горизонтальній хромованій дузі кілька потужних фар-прожекторів. За кабіною — критий довгий кузов. Під задньою частиною кузова — три пари коліс, під передньою — дві, а ще одна пара — під кабіною водія.

Кукутіс зробив кілька кроків від дороги, щоб зазирнути в кабіну. І побачив за лобовим склом молодого хлопця (аж занадто молодого для такої величезної машини). Правда, у нього були доволі густі русяві вуса і такого ж кольору волосся. Вуса він явно носив для солідності. Зараз заклично махав рукою Кукутісу, запрошуючи піднятися до нього. Махав і ніби всміхався, але всміхався «у вуса», бо самої посмішки видно не було, тільки в очах вона читалася.

Кукутіс кивнув, підійшов до кабіни з боку дороги і завмер, побачивши в білій металевій стіні вздовж двох вертикальних хромованих поручнів отвори для ніг, щоб можна було піднятися в кабіну, як сходами.

— Ні! — Кукутіс хитнув головою. — З моєю дерев’яною туди не залізти!

Знову відійшов метрів на п’ять убік, привернув увагу водія і показав йому рукою вперед, на дорогу. Мовляв, їдь!

Водій здивувався. А Кукутіс, уже ніби й попрощавшись із ним подумки, став чекати, коли цей автолайнер поїде і звільнить дорогу, щоб можна було знову інші машини виглядати, машини, в які людина сідає легко, тільки дверцята відкриє — і вже на сидінні!

Згори клацнули металевим звуком двері. Через кабіну з боку дороги водій вийшов. Невисокий. На тлі кабіни схожий на доброго гномика.

— Вам куди? — спитав він.

— У Францію, — відповів Кукутіс.

— Так вам пощастило! Сідайте! Я якраз в Іспанію через Францію їду!

— Я б сів, — спокійно промовив старий. — Але мені туди, — він показав вгору на дверцята кабіни, — з моєю дерев’яною не дістатися!

— А я вас підсаджу! — запропонував хлопець.

Через кілька хвилин Кукутіс справді сидів у кабіні — просторій і наповненій різними блискучими штучками, як кабінет стоматолога. Згадався страх, який Кукутіс відчував у тому кабінеті. Згадався страх і усміхнений вусатий дантист. Тільки вуса у лікаря були сиві, та й сам він був сивий. А ось тепер, у цій кабіні, що викликала з пам’яті кабінет стоматолога, Кукутіс відчував зовсім не страх, а сором. Хоча хлопець уже вмостився на своє водійське місце і переглядав розгорнуту, як газету, мапу автомобільних доріг.

— І що, коли я виходити буду, ви теж мені під мою стару сідницю плечі і голову підставите, щоб я, не дай Бог, не беркицьнувся? — спитав напівжартома-напівображено Кукутіс — дуже вже йому хотілося цього неприємного відчуття якнайшвидше позбутися. Інакше й справді можна себе немічним відчути і хрест на собі поставити!

— Та вниз легше буде, — відволікся від мапи парубок. — Руки ж у вас міцні?

Кукутіс кивнув.

— То ви руками за поручні вхопитесь, а ліву ногу в черевику будете з дірки в дірку переставляти.

Старий уявив собі такий спосіб спускатись на землю, і здався він йому дуже навіть прийнятним і безболісним.

— Ну що, поїхали! — радісно сам собі скомандував вусатий хлопець. Потім обернувся. — Мене Йоахім звати!

— Кукутіс, — назвався старий і відчув, як величезна машина, в кабіні якої він зараз сидів, поїхала. Поїхала якось відірвано від землі.

Нахилився він уперед, щоб на дорогу глянути. А до дороги — метрів три! І вона, дорога, до того ж ніби якось ще нижче опускається.

Відсахнувся Кукутіс, притулився до м’якої спинки сидіння. Відчув, як під пальтом і під светром, і під сорочкою картатою, і під майкою вниз по хребту до попереку крапля холодного поту попливла.

— Спекотно! — прошепотів Кукутіс злякано.

— Справді? — здивувався Йоахім. — Зараз охолодимо! Перегрів, мабуть!

— Ні, це мені жарко! — Кукутіс став розстібати ґудзики на сірому пальті. Комір опустив. — У вас тут як у літаку!

— Авжеж. — В очах водія, що кинув погляд на пасажира, промайнула гордість.

— А я літаків боюсь! — зізнався Кукутіс і не відчув жодної краплі сорому.

Боятися — не соромно, якщо є причина. А якщо причини немає, то спочатку треба з цим до лікаря. У Кукутіса причина боятися літаків була. Навіть кілька. Якось, у далеких тридцятих, простояв він на одній живій, а одній дерев’яній усю ніч із тисячами інших, котрі з’їхалися на Каунаське летовище. Вся країна тоді завмерла і дочекатися не могла, коли один маленький літак із Америки без посадки до них долетить. Неначе цей літак мав майбутнє для Литви доправити. І так багато майбутнього, щоб кожному литовцю до кінця його днів вистачило. Не доправив. Під ранок, коли більшість очікуючих покинули летовище, повідомив хтось, що впав літак із литовським майбутнім десь у Пруссії. Навіть до Польщі не долетів. А потім сказали, що з майбутнім все буде гаразд, а в літаку тому національна гордість литовська з Америки не долетіла. І отримала країна Кукутіса наступного дня національний траур замість національних гордощів. А потім, через кілька місяців, привезли в Каунас уламки літака, і пішли на них люди дивитися, як на небіжчика. Льотчиків загиблих також привезли, але раніше. І поховали як героїв.

Зітхнув важко Кукутіс і знову боязко вперед нахилився, на дорогу перед машиною погляд кинув.

— Неприродно залізяці в небі літати, — сказав він раптом. — Я ось ніколи б не полетів!

— А ви літали? — спитав молодий водій.

— Ні.

— А я літав. Кілька разів пасажиром і один раз — фельд­шером.

— А що, фельдшери якось інакше літають, ніж пасажири? — зацікавився Кукутіс.

— Ну, певно,