Читати книгу - "Подаруй мені себе, Ксенія Демиденко"

З’являється змія номер чотири… Вірніше, я чую голос… незабутній акцент, що паралізує … Саїд!  Ціла анаконда, блін преться! Цей дикий араб сварить секретарку, що вона не пускає його ( велику мусульманську  цяцю!) в кабінет директора якоїсь української задрипаної фірми. Нариваємось на міжнародний конфлікт.

 Тепер вже не я кулею кудись діваюсь, а  Рома згрібає мене зі столу  й в шафу заштовхує. Як у поганих анекдотах про коханців. Сховав! Подалі від чорних загребущих очей Саїда. В принципі – я не проти, бо ті очі, немов удав на мавпу діють – гіпнотизують, розум відбирають.

—    Рома-паша, у тебе тут бардак! – вривається-таки в кабінет Саїд. Мені тісно, темно, незручно, щось у п’яту точку давиться, але шпаринка є, можна подивитися, що там діється. Хоч би не розсміятися. Саїд ошалілими очима дивиться… на розстебнуту ширінку Роминих штанів. То я в пориві страсті розстібнула. Не довела справу до кінця. Чи кінець до справи?  Хай грець тому Фрейду! І віника в дупу Саїду!  Невчасно припертися – це його амплуа.

—    Бардак! Гарячий сезон! - погоджується Рома, помічає погляд нетерплячого араба на своїх штанях, безпардонно застібує ширінку й, як ні в чому не бувало, пропонує сісти дорогому гостю. Леську посилають за чаєм і смаколиками. Саїд ловить Ромин меткий погляд у бік шафи, бурмоче: «Бачу, що гарячий!» і сам дивиться прямо на мене, вірніше – на шпаринку шафи, де блимають мої безсовісні очі. Йой, я швидко відхиляюсь від шпаринки.  Щоб чимось зайняти свій переляканий мозок, розробляю план дій, якщо Саїд підійде до шафи. З розгону дверкою шандарахну - і тікать.  Не підходить, розуміє, чия територія. А може відчув загрозу своїй персоні. Звідки  йому знати, що там сидить у шафі?  Боюсь дивитися, лише  слухаю. Суцільне велике вухо, що сидить у шафі! Тепер я починаю розуміти міль: передається тваринний страх - ще трошки, відкриють дверцята, побачать і приб’ють. А як пощастить  і не помітять – можна зжерти одяг, що повісять.

Нічорта не розібрала. Саїд то арабською мовою белькотав, то на англійську переходив.  Рома теж не промах - відповідав йому  також іноземною, а в кінці запевнив, що щось влаштує на високому рівні. Вони вже прощалися у дверях, але я необережно натиснула на дверцята й вивалилася, ойкнувши й забившись ліктем. Пам’ятаючи, що з будь –якої ситуації треба виходити достойно, піднялася, обтрусилася, забрала зі стільця блузку, одягла її на красиву білизну – і лише тоді зустрілася з  чорними жагучими очима Саїда. Рома жестами  нагадав, що не завадило б привітатися.

—    Драстє! – ледве вичавила з себе, навіщось присіла в реверансі, але довела, що ми теж можемо бути ввічливими, навіть коли в роті сухо, а язик паралізувало.

—     Шайтан! – пробелькотів Саїд, проте, вклонився й пішов.

—    Як ти можеш з ним отак спокійно говорити, щось обіцяти, коли він мене ледве не поцупив? А потім шайтанкою обізвав! – зразу ж накинулася на Рому, як тільки той повернувся… без Саїда: найкращий захист – напад!

—    Передаси своїй сестричці, що у неї з’явився шанс реабілітуватися, - коли щось стосується роботи – Рома невблаганний.

—    Що саме Тані треба буде зробити? – не подобалося мені все це…

—    Нічого складного. Провести  екскурсію по Музею в Пирогові. По ходу про  свято Івана Купала розповісти нашим хорошим іноземним гостям, у яких тут форум буде проходити.  Це, звичайно, не любовний роман писати, але  з фантазією і язиком у неї усе гаразд. Впорається – матиме роботу на літо. Вона ж шукає роботу? – навіть не питаю, звідки знає, звикла, що обізнаний в усьому. Питаю інше:

—    Ти не хочеш, щоб  Саїду я проводила екскурсію? – бо на сайті  визначено, що екскурсовод я. Блін, Кирил мою фотку туди розмістив, ось чому чорту Саїду припекло по Пирогову полазить.

—    Я взагалі  вважаю, що  нам з тобою варто одружитися, щоб у мене були хоч якість повноваження. У п’ятницю одружимося, а на вихідні їдемо у Львів – коротка поки що весільна подорож. Трохи більшу обереш сама, але вже в кінці серпня!

—    А чо у Львів? –  спитала розгублено.

—    Семінар. Все одно поїхали б. А так з приємними атрибутами, -  він ще й романтик.

—    А тато? – нагадую через кого ми  оце в хованки граємось.

—    Повидєлувався – і досить. Ось побачиш, приїде вслід за нами, ще й цирк влаштує. Або я погано знаю Серьогу.

Увечері приїхала у рідний батьківський дім за речами й  шибонуло притиснути тата до стіни, виголосивши  сакраментальне: «Тату, я вагітна! Терміново треба виходити заміж!» Для Таньки теж мала непогану новину.  Названа сестричка сиділа  на килимку на підлозі й дивилася свій серіал. Ревла, як  дурнувата. Навколо неї шоколадні цукерки й погризена піца.

—    Та ладно! Останній сезон цієї бредятіни закінчився й усі померли? – питаю, щоб знати, в чому прикол. Якась маніячка серіальна. Зараз обреветься, потім знайде іншу санта-барбару і буде рахувати години до виходу нових серій.  Знайомий сценарій.

—    Ні, не всі, - шморгає носом і потихеньку заспокоюється, збирає смаколики. – А ти  за шмотками? Чи хресний тато вже набрид?

—    Приїхала заявити тату, що вагітна. Як думаєш, гарна шокова терапія?

—    Бінго! Я теж вагітна! За синхронність – десять балів! Чур, я перша шокую! – велика цукерка зникла у її роті. Так от у чім річ. Вона не через серіал розкисла, а захом’ячувала проблему.

—    Взагалі-то  я збрехала. Щоб тато не проти був нашого з Ромою одруження… - полізла задом, як рак-переляк.

—    А я на повному серйозі,- пробубніла, жуючи шоколад Танька.

—    Та ну! І шо робити?

—    Нічого. Вже усе зроблено! – фермент щастя, видно, з цукерки виділився, тому Танька стала якась  спокійна.

—    Ви з Вадіком помирилися? Ти йому сказала? Він має знати! –вже малювала в уяві  їхнє пишне весілля, продумуючи усе до дрібниць. І тут Танька, немов холодна злива посеред спекотного дня:

—    Тато мого бебіка не Вадік.